Розділ 2

Розділ 2

            Після повернення з Риги мене лише на кілька місяців залишили у відносному спокої, а потім почалося. А на що власне я розраховував коли вилазив зі своїми габіонами? Якщо вже головний підрядник дозволив приймати їх на озброєння, то згідно з правилами які були обов'язковими для всієї будівельної індустрії, все це повинно знайти своє місце в нормативних документах. Маю на увазі “Будівельні норми та правила”, своєрідний ГОСТ для нас, будівельників.

            Всіма цими питаннями в нашій системі займався спеціальний відділ інституту стандартів і звичайно, що без автора ідеї тут було ніяк не обійтися. Саме тому сталося так, що тепер я багато часу мусив проводити у відрядженнях до Москви. Зрозуміло, що така ситуація аж ніяк не влаштовувало керівника мого відділу. Своє невдоволення він висловив тим, що просто зрізав мені чергову квартальну премію, щоправда не всю. Мовляв, якщо ти хлопче працюєш на Москву, то хай вони тобі і платять. А дізнався я про такий хід начальства, постфактум, вже тоді, коли ставив підпис у відомості. Тисяча за сто, на це рішення вплинуло й те, що я занадто поквапився зі своєю публікацією і не дав Валерію Михайловичу можливості пролізти до лав співавторів. Але сталося так як сталося, Болівар не винесе двох. Та що накажете робити молодому спеціалісту Сиверинському?

Я б не сказав, що ці двадцять карбованців квартальної премії були такими важливими для мене. Ні, мене зачіпав сам факт, що замість очікуваної винагороди я отримав по потилиці. Може я підійшов до кобили не з тої сторони? Бо якщо так піде і далі, то взагалі з новими ідеями треба закінчувати, а сидіти собі на дупі рівно, справно кивати начальству і носа не висовувати. Хоча, якщо замислитись, ця зайва двадцятка зараз зовсім не та, що буде років через двадцять. Її вистачить чи на тиждень нормального життя, чи двічі сходити до ресторану, та ще й з коньячком і нагородним карбованцем швейцару в генеральському мундирі. От цікаво, років сім-вісім тому я б радів і казав, що цього мені вистачить на сто порцій ескімо, а от зараз все міряю у пляшках коньячку чи візитах до ресторану. Та так чи інакше, а це сума для більшості суттєва, он у нас переможцям соціалістичного змагання, окрім трикутного вимпела з профілем вождя взагалі жалюгідну десятку виписують, і всі задоволені.

            Схоже, що коли я спустився до їдальні мої невеселі думки були чітко намальовані на обличчі. В усякому випадку, Світлана, яка випадково перестріла мене в коридорі, все це швидко відмітила.

            - Сашко, над чим це ти так глибоко замислився, що нікого навколо не помічаєш? Невже знов готуєш новий переворот у будівництві?

            - Та ні Світлана, все якраз навпаки, здається, що з усіма моїми “переворотами” потрібно закінчувати, до добра вони не доводять.

            Вона здивовано подивилася на мене і запитала.

            - От тепер не зрозуміла, що ти маєш на увазі?

            - Маю на увазі свою квартальну премію, її мені зрізали на тридцять відсотків. Шеф так і сказав, що для нашого відділу ти нічого не зробив, мовляв хай Москва тобі премії платить. Виглядає так, немов я лише для себе старався.

            Виставивши наші бізнес-ланчі з таці ми всілися за один столик де я в кількох словах пояснив ситуацію, що склалася.

            - Ну наш Валерій і втнув, не чекала від нього на таке. Взагалі, він порядна людина, здається чимось ти його зачепив.

Потім, наче прийшовши до якоїсь думки вона продовжила розпитувати.

- Слухай, а у тебе взагалі були якісь догани, може на роботу регулярно запізнювався чи завалив планове завдання? Ну ти мене зрозумів.

            Як я казав, у мене була власна думка, чому так сталося, та не викладати ж все це моїй недавній знайомій?

            - Та ні Світлана, з цим якраз все в порядку.

            Вона замислилась і після недовгої паузи запропонувала.

            - Давай пересядемо кудись в куточок та все обміркуємо. Випʼємо по склянці міцної кави може щось світле і прийде в голову. Кава не погано мізки прочищає.

            - Ой, Світлано Олексіївна, не люблю я на роботі та ще й з ранку пити каву. Тоді до обіду ніколи не вдається заснути.

            Вона засміялася, а потім видала свою першу пораду.

            - От що, спробуй звернутись в профком, до комісії з трудових спорів і хай твій шеф їм спробує пояснити причину.

            Поволі розминаючи тістечко я замислився. Мені не дуже хотілося загострювати конфлікт з Валерієм Михайловичем, нам же з ним і далі працювати, однак і залишати все як є, не вихід. Мабуть, хочеш не хочеш, а доведеться нацькувати на нього радянські профспілки.

            Однак, моя проблема вирішилась набагато швидше. Через день, після чергової наради, Світлана Олексіївна поділилася моєю новиною з директором інституту. А от йому, від моїх новацій навпаки, плюшок насували чимало, та й засвітилися ми вже в міністерстві. Тому не дивно, що в цього ж дня нашого Валерія викликали на килим де його цілком заслужено нагнули до самого плінтуса. Мовляв, вузько мислите шановний завідувач, треба зважати і на інтереси всього інституту. Таким чином, справедливість було відновлено, хоча мої стосунки з безпосереднім керівництвом анітрохи не покращились. Щоправда, з цього часу, зважаючи на позицію директора, відверто зачіпати мене побоювались. Так, шпиняли інколи, але все це були дрібниці, так би мовити - робочі моменти.