Розділ 1

Розділ 1

            Нікуди не поспішаючи підходжу до своєї зупинки. Не дивлячись на плащ та теплий светр, вранішня прохолода примушує трохи зіщулитись, все ж таки на вулиці не липень місяць. Он вчора, на ранковій пробіжці, навіть першою кригою на калюжах похрустів. Мабуть вже час виймати з шафи форму номер три, я ж не дівчинка яку мода змушує бігати в коротенькій спідниці та тоненьких колготках навіть у січні.

Чекати на свій тролейбус довго не довелося, вони в ці часи бігають регулярно, з точністю метронома і інтервалом не більш ніж дві - три хвилини. Інколи, навіть у чергу один за одним шикуються. В усякому разі зранку, коли всі радянські люди поспішають хто на роботу, а хто на навчання. Транспортники не збираються давати трудящій людині жодного приводу написати в своїй пояснювальній записці, що на цілих п’ять хвилин не встиг вчасно проскочити фінішну лінію - вертушку. А таке, у випадку повторення, призводить не лише до зменшення квартальної премії винуватцю, а й до мінуса в показниках його підрозділу. І нічого цього старого вояку не бере - ні дощ, ні вітер, ні сніг. Здавалося б сиди у своєму кабінеті, так ні, все на передову чоловіка тягне.

Якось, зрозумівши, що вже точно запізнююсь, я вирішив доїхати до роботи на власній машині. Швиденько вигнав її з гаража, що стояв у нашому дворі, вже за пʼятнадцять хвилин влетів до прохідної. Встиг вчасно, стрілка годинника невпевнено хиталася на цифрі вісім. І добре, що більша частина моїх колег вже встигла пройти та зайняти робочі місця, тому мене змогли побачити лише кілька таких самих щасливчиків як і я, на щастя зовсім не знайомих. Кинувши на мене здивовані і водночас зацікавлені погляди, вони швидко пробігли повз полковника- вахтера, який вже почав шукати свого записника. Знову повторювати свій фокус з транспортом мені не хотілося, поки ще власне авто не по посаді. Он колеги і так дивляться підозріло і я майже впевнений, що задають собі питання, а яким таким чином я, із вчорашніх студентів, одразу махнув в інженери - конструктори другої категорії? І взагалі, їздити на роботу власним транспортом, це у нас прерогатива самого директора, двох його заступників та кількох начальників відділів. Правду сказати, нашого головбуха теж інколи підвозять, але ж це на службовій машині її чоловіка. Оце мабуть і все. Так що, не варто дражнити гусей - співробітників ще й цим.

            Не зважаючи на те, що тролейбуси ходили точно за графіком, юрба на зупинці завжди збиралася чимала. Пробігла думка.

- От чому б не рознести початок робочого дня на різних підприємствах? Ну хоча б хвилин на десять - п'ятнадцять. Одразу легше стало б.

Добре, що мене влаштовує будь який маршрут, тому не дивлячись на її номер, протискаюсь до першої ж машини. Отримую маленьке задоволення, бо знову вгадав, де саме відчиняться задні двері. Для мене, це давно стало своєрідною грою і я вибудував власний алгоритм посадки. Просто стою собі і очікую машину, трохи осторонь від загальної купи і коли тролейбус вже починає зупинятися, намагаюся вирахувати найбільш вірогідну точку де відкриються двері. От тоді, не гаючи часу, підбігаю саме туди.

            От і зараз, у компанії таких самих кмітливих, мене заносять у середину “десятки” і я звично прилаштовуюсь у ніші біля горба заднього колеса. Там, встановлений один з двох напівавтоматів самообслуговування. Цього місяця я чомусь пропетляв і забув придбати собі місячний проїзний квиток. Тому кидаю у щілину в прозорому пластику трудові чотири копійки і покрутивши пластикове коліщатко, відриваю квиток. Одночасно з подачею квитків прокручується і гумова стрічка транспортера, на якій лежать кілька монеток, у тому числі і мої. Мабуть, не дуже покладаючись на гасло “совість - найкращий контролер”, транспортники замовили саме таку конструкцію. Мовляв, дивіться товариші, я не шайбочки з гвинтиками сюди для “дзвону” вкинув, а справжні чотири копійки. Ну що ж, начебто влаштувався. тепер у мене є цілих п'ятнадцять хвилин на те, щоб “спокійно поміркувати”.

            Пішов вже третій місяць, як я влився до дружного колективу “Науково-дослідного інституту міського господарства”. Все відбувалося як і всюди, не встиг почати робити, як на мене вже залізли і поганяють. Поки що, як недавньому студенту, мабуть не знаючи чим же таким завантажити такого цінного спеціаліста, мені доручили збирати матеріали за окремими напрямками, які визначали старші та більш досвідчені товариші. Ну що ж, на даний час така ситуація мене цілком влаштовувала, адже я не сидів на місці, а мав вільний графік, для відвідування Державної Науково-технічної бібліотеки та її патентного фонду. Завдяки цьому, у мене залишалося достатньо вільного часу для облаштування власних справ яких було чимало.

            Однак, днів три тому ситуація різко змінилася. І сталося це з моєї вини. Справа в тому, що особливо не задумуючись, я вирішив збирати потрібну інформацію не тільки в виданнях, які перекладалися російською мовою, а і в оригінальних журналах, на англійській, іспанській та німецькій. Деякий час, уваги на це ніхто не звертав, аж доки один прискіпливий старший науковий співробітник не схотів більш детально переглянути першоджерела зібраного мною матеріалу. Яке ж було його здивування, коли він побачив, що цей журнал видається лише на іспанській мові. Здавалося б, в цьому не було нічого дивного, адже в Центральній Державній бібліотеці можна було замовити переклад будь якої статті, хоч з китайської, однак проблема полягала в тому, що в черга до перекладачів була від кількох тижнів до кількох місяців. Та й відповідна оплата послуг. повинна була проходити через інститутську бухгалтерію, а її не було.

            Тому, наступного дня, мене викликали до керівництва відділу і там я почув дивне запитання - а чому це ти хлопче раніше мовчав про такі свої таланти? Спитали не просто так. Виявляється, існував наказ по міністерству, про додаткові виплати таким унікумам, знавцям мов, а от я, сиджу собі та гав ловлю. І от що мені відповісти на цей закид? Сказати своєму начальнику, що така мізерна добавка мене зовсім не цікавить? Ага …немає дурнів, тому я відповів.