Прокинулася я від запаху кави й підозрілої тиші.
Зазвичай, коли Марк прокидався раніше, квартира наповнювалася звуками: працювала кавомашина, тихо грала музика, а сам він неодмінно знаходив привід зайти до спальні й поцілувати мене, навіть якщо я вдавала, що сплю.
Сьогодні ж усе було інакше.
Я потягнулася, намацала його половину ліжка й невдоволено зітхнула.
— Воронський, якщо ти знову втік на роботу раніше за мене, я зміню замки.
— А якщо я приніс сніданок?
Я розплющила очі.
Марк стояв у дверях із тацею в руках, одягнений у домашню футболку й спортивні штани. Волосся було трохи скуйовджене, а на обличчі сяяла та сама усмішка, через яку я колись почала робити дурниці, абсолютно не властиві розсудливим жінкам.
— Тоді замки залишаться, — великодушно дозволила я. — Але все залежить від меню.
— Кава, тости, омлет і полуниця. Я намагався врахувати побажання найвимогливішої жінки у своєму житті.
— Тобі пощастило, що інших у тебе немає.
Марк поставив тацю на тумбочку й нахилився до мене.
— Доброго ранку, кохана.
Я обійняла його за шию, притягнула ближче й поцілувала.
— Тепер доброго.
Він усміхнувся, але, коли сів поруч, я помітила втому в його очах.
Минув майже місяць відтоді, як затримали Андрія.
За цей час наше життя встигло змінитися більше, ніж за попередні пів року.
Ми кілька разів давали свідчення, Марк зустрічався зі слідчими та юристами, а компанія проходила внутрішню перевірку. Частину старих фінансових операцій уже вдалося відновити за документами, і виявилося, що Андрій роками приховував перекази через пов'язані компанії.
Розслідування аварії теж відновили. З'явилися нові свідчення й документи, які пов'язували Андрія з людьми, причетними до втручання в мотоцикл Марка. Остаточні висновки ще належало зробити слідству й суду.
Найважчим для Марка виявилися навіть не гроші чи зрада.
Найважчим було прийняти, що людина, яка підтримувала його після аварії, могла бути причиною тієї трагедії.
Іноді він прокидався серед ночі й довго лежав мовчки, дивлячись у стелю. Я не змушувала його говорити, але залишалася поруч, поки він сам не знаходив потрібних слів.
Сьогодні він виглядав значно спокійнішим.
— Ти знову погано спав? — запитала я, торкнувшись його руки.
— Трохи. Учора юристи передали нові матеріали.
— Щось важливе?
— Так. Але вперше за довгий час я не хочу починати ранок із розмов про Андрія.
Я кивнула.
— Тоді поговоримо про щось приємніше. Наприклад, чому ти приніс сніданок у ліжко. У тебе сьогодні день народження, про який я забула?
Марк засміявся.
— Ні. Просто захотів зробити тобі приємно.
Я підозріло примружилася.
— Воронський, ти поводишся надто добре. Це насторожує.
— Можливо, я просто закоханий.
— Серйозний діагноз. І давно в тебе симптоми?
Він провів пальцями по моїй щоці.
— З першого дня, коли одна надзвичайно самовпевнена жінка прийшла на співбесіду й вирішила, що може сперечатися зі мною у власному кабінеті.
— Я не сперечалася. Я аргументовано пояснювала, чому ти помиляєшся.
— Звичайно. А я, очевидно, мав закохатися ще до завершення співбесіди.
Я засміялася й поцілувала його.
— Ти хоча б не шкодуєш, що взяв мене на роботу?
Марк обійняв мене за талію.
— Це було найкраще рішення в моєму житті. Хоча іноді мені здається, що насправді це ти вирішила взяти мене у своє.
***
За два тижні я остаточно повернулася до повноцінної роботи над Барселоною.
Після внутрішньої перевірки мені не лише відновили доступи, а й запропонували очолити окремий напрям міжнародних проєктів.
Пропозиція надійшла від нового керівника департаменту, і Марк, на моє велике задоволення, дізнався про неї лише після того, як я вже пройшла всі співбесіди.
Того вечора я зайшла до його кабінету з усмішкою, яку не змогла б приховати, навіть якби дуже старалася.
— Марку Вікторовичу, у мене для вас новина.
Він відірвався від ноутбука.
— Судячи з вашого обличчя, мені або варто радіти, або терміново перевіряти бюджет компанії.
— Мене призначили керівницею нового міжнародного напряму.
Марк підвівся так швидко, що я не встигла договорити.
— Єво, це неймовірно!
Він обійняв мене й підняв над підлогою.
Я засміялася, вчепившись йому в плечі.
— Воронський, постав мене на місце! Ми в офісі!
— Мені байдуже. Я пишаюся тобою.
Він опустив мене, але не відпустив.
— Ти заслужила це. І я дуже радий, що вони нарешті побачили те, що я зрозумів ще давно.
— Що я найкраща?
— Що ти абсолютно нестерпна, коли маєш рацію.
Я штовхнула його в плече, а він засміявся й поцілував мене.
— Вітаю, кохана.
Я подивилася йому в очі.
— Дякую, що цього разу не втручався.
Марк став серйознішим.
— Я хотів, щоб ти отримала цю посаду, бо справді на неї заслуговуєш. А не тому, що ми разом.
Я усміхнулася.
— Ось тепер ти говориш як чоловік моєї мрії.
— А раніше?
— Раніше ти був чоловіком моєї мрії, якого періодично хотілося придушити подушкою.
Марк голосно засміявся.
— Який романтичний розвиток наших стосунків.
— Зате чесний.
Він нахилився ближче.
— Тоді, можливо, відсвяткуємо твоє підвищення сьогодні ввечері?
— У ресторані?
— Можемо в ресторані. А можемо вдома, де я приготую вечерю й спробую переконати тебе залишитися в мене назавжди.
Я підняла брову.
— Воронський, я вже практично живу в тебе.
— Практично — слово, яке мене не влаштовує.
— Тоді, можливо, тобі варто навчитися формулювати пропозиції конкретніше.
Марк усміхнувся.
— Повір, Єво, я над цим працюю.
***
Увечері ми все-таки пішли до ресторану.
Не до найрозкішнішого в місті й не до того, де Марк зазвичай проводив ділові зустрічі. Він обрав невелике затишне місце з приглушеним світлом, живою музикою й столиком біля вікна.
#691 в Жіночий роман
#2489 в Любовні романи
#1085 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 13.10.2026