27.

Марк зателефонував утретє.

Я дивилася на екран свого телефона в руках Андрія й намагалася не показувати, як сильно хочу почути його голос.

— Відповідай, — сказала я. — Якщо ти не візьмеш слухавку, він почне мене шукати.

Андрій усміхнувся.

— Саме на це я й розраховую.

Він прийняв виклик і ввімкнув гучний зв'язок.

— Марку, привіт.

— Андрію? — У голосі Марка прозвучало здивування. — Чому в тебе телефон Єви?

— Вона залишила його в машині. Ми перетнулися після роботи, я підвіз її до офісу. Зараз хотів повернути.

Я завмерла.

— Де вона?

— Не знаю. Мабуть, уже поїхала додому.

Марк помовчав.

— Ти сьогодні бачив Єву?

Андрій глянув на мене.

— Та ні, ми лише перекинулися кількома словами. Вона кудись поспішала.

Я відчула, як холод повільно розливається тілом.

Він брехав настільки легко, ніби все життя тільки цим і займався.

— Андрію, — голос Марка став тихішим, — ти щойно сказав, що підвіз її.

На обличчі Андрія майнула досада.

— Я мав на увазі, що запропонував підвезти. Слухай, я зараз зайнятий. Передзвоню пізніше.

Він завершив виклик.

Ми кілька секунд мовчки дивилися одне на одного.

— Ти зробив помилку, — сказала я.

— Єво, не переоцінюй Марка.

— Я не переоцінюю. Я його знаю.

Андрій поклав телефон до кишені.

— Тоді ти повинна знати й інше. Коли йдеться про тебе, він перестає думати раціонально.

Я підняла підборіддя.

— Можливо. Але він точно не перестає думати.

Усмішка зникла з його обличчя.

Марк стояв посеред власної вітальні, стискаючи телефон.

П'ятнадцять хвилин тому Єва написала, що затримається на роботі. Він відповів, що чекатиме її на вечерю, і навіть устиг замовити продукти.

Потім зателефонував Олег.

Водій повідомив, що Єва поїхала з Андрієм на робочу зустріч і досі не повернулася. Її телефон не відповідав.

Марк спочатку не хвилювався.

Андрій був його другом.

Людиною, якій він довіряв дванадцять років.

А потім почув його брехню.

Марк набрав Дениса.

— Мені потрібна твоя допомога.

— Що сталося?

— Єва поїхала з Андрієм. Він щойно відповів із її телефона й двічі збрехав про те, де вона.

На іншому кінці запала тиша.

— Коли її бачили востаннє?

— Близько четвертої. Олег знає, звідки вони виїхали.

— Надішли мені все, що маєш. І не телефонуй Андрію більше.

Марк уже відкрив переписку з Євою.

Останнє її повідомлення було зовсім звичайним.

«Не забудь поїсти, Воронський. І не кажи, що кава — це повноцінна вечеря».

Він відповів жартом.

Тепер віддав би все, щоб отримати від неї ще одне таке повідомлення.

— Денисе, — сказав він, — у неї є трекер.

— Який?

— Маленький брелок. Я дав його їй у Барселоні після першої погрози.

— Ти можеш визначити місцеперебування?

Марк завмер.

Вони домовилися, що він не користуватиметься трекером без дозволу Єви.

Після сварки він особливо ретельно дотримувався цієї обіцянки.

Але зараз Андрій брехав про її місцеперебування, а сама Єва не виходила на зв'язок.

— Можу.

— Тоді перевір. Це вже схоже на реальну небезпеку.

Марк відкрив застосунок.

Кілька секунд екран залишався порожнім.

Потім з'явилася точка.

За містом.

Біля промислової зони, де Єві не було жодної причини перебувати.

Марк відчув, як у нього холоне спина.

— Знайшов.

— Надішли координати. Я організовую групу. Марку, слухай уважно: ти не їдеш туди сам.

— Денисе...

— Якщо хочеш допомогти Єві, не зіпсуй нам можливість витягнути її живою.

Марк заплющив очі.

Уперше за багато років він змусив себе не діяти негайно.

— Добре, — видихнув він. — Я чекатиму тебе.

Андрій повернувся до кімнати з пляшкою води.

— Пий. Ти бліда.

Я подивилася на нього.

— Ти серйозно зараз турбуєшся про моє самопочуття?

— Я не хочу, щоб із тобою щось сталося.

— Дивний спосіб це продемонструвати.

Він поставив воду на стіл.

— Якби ти не почала копатися в старих документах, ми зараз спокійно вечеряли б у ресторані й обговорювали твої стосунки з Марком.

Я гірко засміялася.

— Тобто ти й далі грав би роль хорошого друга?

Андрій стиснув щелепи.

— Я справді був йому другом.

— А потім ледь не вбив?

Він різко повернувся до мене.

— Я не хотів, щоб він загинув!

— Але він міг!

— Я знаю!

Його крик відбився від голих стін.

Андрій провів рукою по волоссю й опустився на стілець.

— Ти не розумієш, Єво. Тоді все зайшло надто далеко. Гроші вже пройшли через рахунки, угоди були підписані. Марк почав ставити запитання. Якби він докопався до правди, постраждали б не лише я.

— І ти вирішив зупинити його аварією?

Він мовчав.

— А після цього ще шість років дивився йому в очі?

— Я допоміг йому відновити компанію.

— Ти допомагав собі зберегти те, що вкрав.

Андрій підвів голову.

Уперше за весь час я побачила в його очах справжню ненависть.

— Обережніше, Єво.

Я відчула страх, але не відвела погляду.

— Чого ти хочеш від Марка?

Він повільно видихнув.

— Документів. Оригінальних файлів щодо старої угоди й матеріалів перевірки. А ще його підпису під кількома рішеннями, які закриють питання назавжди.

— Ти думаєш, він погодиться?

Андрій нахилився ближче.

— Заради тебе? Навіть не сумніваюся.

Я мовчала.

Він справді знав Марка.

І саме це було найстрашніше.

Коли Андрій знову вийшов, я почала діяти.

Біля вікна стояв старий дерев'яний стілець. Я підсунула його до стіни й обережно піднялася.

Ґрати були міцні, але одна з планок рами відходила від штукатурки.

Я спробувала її розхитати.

Дерево скрипнуло.

Я завмерла, прислухаючись.

Тиша.

Ще одна спроба.

Планка трохи посунулася.

Я зрозуміла, що повністю зняти її не зможу, але між рамою й стіною утворилася вузька щілина.