26.

Я прокинулася від поцілунку в шию.

— Воронський, — пробурмотіла я, не розплющуючи очей, — якщо ти знову вирішив, що шоста ранку — чудовий час для романтики, у мене для тебе погані новини.

— По-перше, вже сьома. По-друге, ти сама вчора сказала, що я можу тебе будити поцілунками.

— Я була закохана й не відповідала за свої слова.

Марк засміявся й притягнув мене ближче.

— Була?

Я розплющила одне око.

— Не чіпляйся до граматики, поки я не випила кави.

Він поцілував мене в губи, і я, всупереч усім своїм заявам, обійняла його за шию.

Учора ми нарешті поговорили. Не вирішили всіх проблем за одну вечерю, але вперше обоє слухали, а не намагалися перемогти в суперечці.

І сьогодні мені зовсім не хотілося згадувати, що за дверима цієї квартири існують робота, погрози й люди, яким ми, можливо, даремно довіряємо.

— Залишайся, — прошепотів Марк, торкнувшись губами моєї щоки.

— У тебе на дев'яту зустріч.

— Перенесу.

— А в мене робота.

— Теж перенесемо.

Я відсторонилася й подивилася на нього.

— Марку.

Він усміхнувся.

— Жартую. Бачиш? Я вже навчився не вирішувати за тебе.

— Прогрес вражає. Ще трохи — і тебе можна буде випускати в суспільство без нагляду.

Він засміявся, а потім раптом став серйозним.

— Єво, щодо сьогоднішньої розмови з Денисом… Якщо там справді є щось важливе про мою аварію, я хочу знати.

— Знатимеш. Ми домовилися поговорити з ним разом.

Марк провів пальцями по моєму волоссю.

— Добре.

Я поцілувала його.

Тоді мені здавалося, що найскладніше між нами вже позаду.

***

До обіду день минав напрочуд спокійно.

Мені відновили частину доступів до Барселони, а фінансовий відділ нарешті перестав надсилати листи з проханням уточнити, хто тепер за що відповідає.

Близько третьої я отримала повідомлення від Андрія.

«Єво, щодо документів. Можемо зустрітися о четвертій? Я знайшов дещо цікаве».

Я згадала його вчорашнє прохання побачитися за межами офісу.

«Можемо в переговорній. Я буду вільна після третьої сорок п'ять».

Він відповів майже одразу.

«На жаль, документи не в мене. Їх передали юристи, і я маю забрати оригінали. Можеш поїхати зі мною? Це неподалік, хвилин двадцять».

Я насупилася.

Мені не подобалося, що звичайна робоча зустріч раптом перетворилася на поїздку.

«Краще привези їх в офіс. Переглянемо разом».

Андрій зателефонував.

— Єво, привіт. Вибач, що так незручно виходить. Я вже сам заплутався з цими документами.

— Тоді навіщо тобі я?

— Бо ти єдина, хто пам'ятає фінансову модель Барселони до всіх останніх змін. Там є кілька старих платежів, які можуть пояснити розбіжності.

Я мовчала.

— Слухай, якщо тобі незручно, не наполягатиму, — додав він. — Просто не хочу тягнути це до понеділка.

— А чому не можна надіслати скани?

— Юристи поки заборонили пересилати документи. Але можемо переглянути їх у них на місці.

Його пояснення звучало цілком буденно.

І все-таки я згадала повідомлення Дениса.

— Добре, — сказала я. — Але я попереджу Олега, щоб він знав, де мене забрати.

— Звичайно. Я якраз збирався запропонувати.

Ми домовилися зустрітися біля офісу за п'ятнадцять хвилин.

Я написала Олегу, що поїду на коротку робочу зустріч з Андрієм, а також надіслала Денису повідомлення з адресою юридичної компанії, яку назвав Андрій.

«Він хоче показати старі документи. Поїду з ним, повернуся приблизно за годину».

Денис не відповів.

Я поклала телефон у сумку й вийшла.

***

Андрій чекав біля темного автомобіля.

— Вибач за цю метушню, — сказав він, відчиняючи мені дверцята. — Знаю, що після всього тобі зараз не до додаткової роботи.

— Якщо документи справді допоможуть Барселоні, переживу.

Він усміхнувся.

— Ось за це Марк тебе й цінує.

Я сіла в машину.

Андрій обійшов автомобіль і влаштувався за кермом.

Перші десять хвилин ми говорили про роботу. Він розпитував про фінансову модель, жартував щодо вічних правок від іспанських партнерів і поводився настільки звично, що моє напруження поступово зникло.

Потім ми повернули не туди.

Я підняла голову від телефону.

— Андрію, нам не сюди.

— Знаю.

Я подивилася у вікно.

— Тоді куди ми їдемо?

Він не відповів.

Лише перестав усміхатися.

У мене похололи пальці.

— Андрію?

— Поклади телефон, Єво.

Я повільно повернулася до нього.

— Що?

— Телефон. На панель.

Його голос був спокійним.

Надто спокійним.

— Зупини машину.

— Не зараз.

Я натиснула кнопку виклику, але Андрій різко простягнув руку й вихопив телефон.

— Я просив не робити дурниць.

Серце гупало так сильно, що я ледве чула власні думки.

— Ти збожеволів? Негайно поверни мені телефон!

— Якби ти просто погодилася залишити Барселону, нічого цього не сталося б.

Я завмерла.

Барселону.

Старі документи.

Спробу входу в мій акаунт.

Усі дрібниці, які я останніми днями намагалася пояснити випадковістю, раптом склалися в одну картину.

— Це був ти, — тихо сказала я.

Андрій не відповів.

І саме його мовчання налякало мене найбільше.

***

Машина зупинилася біля невеликої будівлі за містом.

Я встигла помітити металеві ворота, порожній двір і кілька складських приміщень неподалік.

Андрій вимкнув двигун.

— Виходь.

— Ти серйозно думаєш, що я просто піду за тобою?

Він повернувся до мене.

— Єво, я не хочу завдавати тобі болю. Але зараз у мене немає часу на суперечки.

Я подивилася на дверцята.

Відстань до воріт була невеликою. Якби вдалося вибігти…

— Навіть не думай, — сказав Андрій, помітивши мій погляд. — Тут нікого немає. А ворота зачинені.

Я стиснула кулаки.

— Тоді поясни, що відбувається.

Він кілька секунд дивився на мене.