Не за твоїми правилами

25.

У четвер я прокинулася раніше за будильник.

За звичкою простягнула руку на іншу половину ліжка й лише тоді згадала, що сплю у власній квартирі.

Без Марка.

Я перевернулася на спину й втупилася в стелю. Учора я була впевнена, що кілька днів окремо підуть нам на користь. Сьогодні ж мені хотілося піднятися на двадцять перший поверх, забратися до нього під ковдру й забути про нашу сварку.

Особливо про ту її частину, де ми обоє виявилися надто впертими.

Телефон завібрував.

«Доброго ранку, Єво. Олег чекатиме о восьмій тридцять. Якщо тобі зручніше інший час, скажи».

Я усміхнулася.

«Доброго ранку. О восьмій тридцять підходить. Дякую».

За хвилину прийшло ще одне повідомлення.

«Ти нормально спала?»

Я подивилася на порожню половину ліжка.

«Гірше, ніж могла б».

Три крапки з'явилися майже одразу.

«У мене та сама проблема».

Я прикусила губу, стримуючи усмішку.

«Можливо, твоє ліжко просто завелике для однієї людини».

«Воно цілком нормальне. Просто одна вперта жінка забрала із собою весь затишок».

Я засміялася.

«Спробуй обійняти подушку, Воронський».

«Пробував. Вона не сперечається зі мною й не краде ковдру. Нудно».

Я ще кілька секунд дивилася на екран.

Потім відклала телефон і пішла збиратися, поки не написала щось, через що опинюся біля його дверей раніше, ніж у власному офісі.

***

Ліфт зупинився на двадцять першому поверсі.

Я навіть не встигла здивуватися, коли двері відчинилися й усередину зайшов Марк.

У темному костюмі, зі злегка розстебнутим коміром сорочки й тим самим поглядом, від якого в мене останнім часом виникали серйозні проблеми зі здоровим глуздом.

— Доброго ранку, — сказав він.

— Доброго. Ти тепер спеціально підлаштовуєш графік ліфта?

— Хотів би сказати, що так. Але тоді ти звинуватиш мене в надмірному контролі.

Я не втрималася від усмішки.

Марк став поруч, і ліфт рушив униз.

Між нами залишалося зовсім небагато простору. Достатньо, щоб не торкатися одне одного, але надто мало, щоб не відчувати його присутності.

— Ти гарно виглядаєш, — тихо сказав він.

— А ти підозріло спокійний для чоловіка, який учора ледь не зруйнував наші стосунки.

— Я не спокійний, Єво. Просто намагаюся цього разу не зробити гірше.

Я повернулася до нього.

Він дивився на мене серйозно, без звичної самовпевненості.

— І як успіхи?

— Поки що стримую бажання тебе поцілувати.

Я відчула, як серце пропустило удар.

— Це справді неабияке досягнення.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки.

Ліфт зупинився.

Двері відчинилися, але я не одразу зробила крок.

Марк теж залишився на місці.

— Єво, — промовив він тихіше, — я перегляну своє рішення щодо Барселони. Не тому, що хочу швидше помиритися, а тому, що вчора вчинив неправильно.

Я подивилася йому в очі.

— Дякую, Марку. Для мене це важливо.

Він кивнув.

— І ще одне. Я сумую за тобою.

Я усміхнулася, хоча в грудях болісно стиснулося.

— Ти живеш на чотири поверхи вище, Воронський. Це не дуже велика відстань.

— Тоді чому вона здається мені більшою за ту, що була між нами в Барселоні?

Я не знайшла відповіді.

Лише торкнулася його руки на коротку мить.

— Нам обом потрібно трохи часу.

— Я знаю.

І вперше Марк не спробував мене зупинити.

***

До обіду я майже не думала про нашу сварку.

Майже.

Марк двічі проходив повз мій кабінет, і щоразу я ловила себе на бажанні вийти слідом. Удруге він навіть зупинився біля дверей, але, побачивши, що я розмовляю телефоном, лише усміхнувся й пішов далі.

Близько третьої мені надійшов лист від IT: готувався окремий захищений доступ до документів Барселони. Мене запросили обговорити порядок відновлення роботи.

Я перечитала повідомлення й усміхнулася.

Марк справді почув.

За кілька хвилин я зустріла його біля переговорної.

— Марку Вікторовичу, — звернулася я цілком офіційно, — дякую за оперативне вирішення питання.

Він підняв брову.

— Єво, ви завжди настільки суворі до керівництва?

— Лише коли керівництво цього заслуговує.

— Тоді сподіваюся, що сьогодні заслужив хоча б на каву.

Я озирнулася. Коридор був порожній.

— На каву, можливо. Але без спроб переконати мене, що ти завжди маєш рацію.

— А якщо я визнаю, що не завжди?

— Тоді це буде історична подія для всієї компанії.

Марк тихо засміявся.

Потім зробив крок ближче.

— Єво, можна я тебе обійму?

Від простого запитання мені раптом стало важче дихати.

Я кивнула.

Він обережно притягнув мене до себе, і я майже одразу обійняла його у відповідь. Знайоме тепло, його руки на моїй спині, запах парфуму — усе це виявилося значно небезпечнішим за будь-які слова.

Я заплющила очі й притулилася щокою до його грудей.

— Ти навіть не уявляєш, як мені тебе бракує, — прошепотіла я.

Марк міцніше обійняв мене.

— Уявляю. Бо мені тебе бракує ще більше.

Я підняла голову.

Він провів великим пальцем по моїй щоці, а потім затримав погляд на губах.

— Якщо ти зараз мене поцілуєш, — тихо сказала я, — нам буде складніше тримати дистанцію.

— Я знаю.

— І все одно хочеш?

— Дуже.

Я сама скоротила відстань між нами.

Поцілунок вийшов зовсім не таким, як я планувала. Я хотіла лише коротко торкнутися його губ, але Марк обійняв мене за талію, і за мить я вже забула, що ми стоїмо посеред офісного коридору.

Він цілував мене так, ніби весь учорашній вечір і сьогоднішній ранок стримувався лише заради цієї миті.

Я притиснулася до нього ближче, запустивши пальці у волосся.

— Марку, — прошепотіла я, коли він нарешті відсторонився, — ми на роботі.

— Я помітив.

— Тоді поводься пристойно.

— Єво, це ти щойно мене поцілувала.

— Не перекладай відповідальність на співробітників.

Він усміхнувся й торкнувся губами мого чола.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше