У четвер я прокинулася раніше за будильник.
За звичкою простягнула руку на іншу половину ліжка й лише тоді згадала, що сплю у власній квартирі.
Без Марка.
Я перевернулася на спину й втупилася в стелю. Учора я була впевнена, що кілька днів окремо підуть нам на користь. Сьогодні ж мені хотілося піднятися на двадцять перший поверх, забратися до нього під ковдру й забути про нашу сварку.
Особливо про ту її частину, де ми обоє виявилися надто впертими.
Телефон завібрував.
«Доброго ранку, Єво. Олег чекатиме о восьмій тридцять. Якщо тобі зручніше інший час, скажи».
Я усміхнулася.
«Доброго ранку. О восьмій тридцять підходить. Дякую».
За хвилину прийшло ще одне повідомлення.
«Ти нормально спала?»
Я подивилася на порожню половину ліжка.
«Гірше, ніж могла б».
Три крапки з'явилися майже одразу.
«У мене та сама проблема».
Я прикусила губу, стримуючи усмішку.
«Можливо, твоє ліжко просто завелике для однієї людини».
«Воно цілком нормальне. Просто одна вперта жінка забрала із собою весь затишок».
Я засміялася.
«Спробуй обійняти подушку, Воронський».
«Пробував. Вона не сперечається зі мною й не краде ковдру. Нудно».
Я ще кілька секунд дивилася на екран.
Потім відклала телефон і пішла збиратися, поки не написала щось, через що опинюся біля його дверей раніше, ніж у власному офісі.
***
Ліфт зупинився на двадцять першому поверсі.
Я навіть не встигла здивуватися, коли двері відчинилися й усередину зайшов Марк.
У темному костюмі, зі злегка розстебнутим коміром сорочки й тим самим поглядом, від якого в мене останнім часом виникали серйозні проблеми зі здоровим глуздом.
— Доброго ранку, — сказав він.
— Доброго. Ти тепер спеціально підлаштовуєш графік ліфта?
— Хотів би сказати, що так. Але тоді ти звинуватиш мене в надмірному контролі.
Я не втрималася від усмішки.
Марк став поруч, і ліфт рушив униз.
Між нами залишалося зовсім небагато простору. Достатньо, щоб не торкатися одне одного, але надто мало, щоб не відчувати його присутності.
— Ти гарно виглядаєш, — тихо сказав він.
— А ти підозріло спокійний для чоловіка, який учора ледь не зруйнував наші стосунки.
— Я не спокійний, Єво. Просто намагаюся цього разу не зробити гірше.
Я повернулася до нього.
Він дивився на мене серйозно, без звичної самовпевненості.
— І як успіхи?
— Поки що стримую бажання тебе поцілувати.
Я відчула, як серце пропустило удар.
— Це справді неабияке досягнення.
— Ти навіть не уявляєш, наскільки.
Ліфт зупинився.
Двері відчинилися, але я не одразу зробила крок.
Марк теж залишився на місці.
— Єво, — промовив він тихіше, — я перегляну своє рішення щодо Барселони. Не тому, що хочу швидше помиритися, а тому, що вчора вчинив неправильно.
Я подивилася йому в очі.
— Дякую, Марку. Для мене це важливо.
Він кивнув.
— І ще одне. Я сумую за тобою.
Я усміхнулася, хоча в грудях болісно стиснулося.
— Ти живеш на чотири поверхи вище, Воронський. Це не дуже велика відстань.
— Тоді чому вона здається мені більшою за ту, що була між нами в Барселоні?
Я не знайшла відповіді.
Лише торкнулася його руки на коротку мить.
— Нам обом потрібно трохи часу.
— Я знаю.
І вперше Марк не спробував мене зупинити.
***
До обіду я майже не думала про нашу сварку.
Майже.
Марк двічі проходив повз мій кабінет, і щоразу я ловила себе на бажанні вийти слідом. Удруге він навіть зупинився біля дверей, але, побачивши, що я розмовляю телефоном, лише усміхнувся й пішов далі.
Близько третьої мені надійшов лист від IT: готувався окремий захищений доступ до документів Барселони. Мене запросили обговорити порядок відновлення роботи.
Я перечитала повідомлення й усміхнулася.
Марк справді почув.
За кілька хвилин я зустріла його біля переговорної.
— Марку Вікторовичу, — звернулася я цілком офіційно, — дякую за оперативне вирішення питання.
Він підняв брову.
— Єво, ви завжди настільки суворі до керівництва?
— Лише коли керівництво цього заслуговує.
— Тоді сподіваюся, що сьогодні заслужив хоча б на каву.
Я озирнулася. Коридор був порожній.
— На каву, можливо. Але без спроб переконати мене, що ти завжди маєш рацію.
— А якщо я визнаю, що не завжди?
— Тоді це буде історична подія для всієї компанії.
Марк тихо засміявся.
Потім зробив крок ближче.
— Єво, можна я тебе обійму?
Від простого запитання мені раптом стало важче дихати.
Я кивнула.
Він обережно притягнув мене до себе, і я майже одразу обійняла його у відповідь. Знайоме тепло, його руки на моїй спині, запах парфуму — усе це виявилося значно небезпечнішим за будь-які слова.
Я заплющила очі й притулилася щокою до його грудей.
— Ти навіть не уявляєш, як мені тебе бракує, — прошепотіла я.
Марк міцніше обійняв мене.
— Уявляю. Бо мені тебе бракує ще більше.
Я підняла голову.
Він провів великим пальцем по моїй щоці, а потім затримав погляд на губах.
— Якщо ти зараз мене поцілуєш, — тихо сказала я, — нам буде складніше тримати дистанцію.
— Я знаю.
— І все одно хочеш?
— Дуже.
Я сама скоротила відстань між нами.
Поцілунок вийшов зовсім не таким, як я планувала. Я хотіла лише коротко торкнутися його губ, але Марк обійняв мене за талію, і за мить я вже забула, що ми стоїмо посеред офісного коридору.
Він цілував мене так, ніби весь учорашній вечір і сьогоднішній ранок стримувався лише заради цієї миті.
Я притиснулася до нього ближче, запустивши пальці у волосся.
— Марку, — прошепотіла я, коли він нарешті відсторонився, — ми на роботі.
— Я помітив.
— Тоді поводься пристойно.
— Єво, це ти щойно мене поцілувала.
— Не перекладай відповідальність на співробітників.
Він усміхнувся й торкнувся губами мого чола.
#705 в Жіночий роман
#2524 в Любовні романи
#1093 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 13.10.2026