23.

Я піднімалася сходами швидше, ніж дозволяли підбори, і вже на дев'ятнадцятому поверсі почала шкодувати, що не скористалася ліфтом. Телефон стискала в руці так міцно, що пальці поступово заніміли, а перед очима раз у раз з'являлася фотографія, зроблена біля нашого будинку.

Хтось знав, де я живу, коли виходжу з дому й що після Барселони продовжую працювати над проєктом.

І тепер вирішив повідомити мені про це особисто.

Марк відчинив двері майже відразу після дзвінка.

— Єво, ти ж пішла лише за ноутбуком. Що сталося?

Я зайшла всередину й простягнула йому телефон.

— Схоже, нашому невідомому фотографу дуже сподобався Київ.

Марк прочитав повідомлення, збільшив фотографію й уважно роздивився фон.

— Коли це прийшло?

— Хвилин десять тому. Я була у своїй квартирі й саме збиралася повертатися до тебе.

— Ти помічала когось підозрілого біля будинку останніми днями?

— Марку, біля нашого будинку щодня проходять десятки людей. Я не запам'ятовую кожного, хто дивиться в телефон або чекає на таксі.

Він поклав телефон на стіл.

— Відтепер ти не виходитимеш сама.

Я схрестила руки.

— Ми зараз обговорюємо ситуацію чи ти вже почав видавати розпорядження?

Марк провів долонею по обличчю.

— Добре, я невдало сформулював. Мені не подобається, що хтось стежить за тобою, і я хочу, щоб ми вирішили, як зробити твої поїздки безпечнішими.

— Ось тепер я готова слухати.

Він набрав Дениса й увімкнув гучний зв'язок.

Ми коротко пояснили ситуацію та переслали фотографію.

— Єво, не видаляй повідомлення й не відповідай на нього, — сказав Денис. — Мені потрібен оригінал зображення, а ще я спробую отримати записи камер біля вашого комплексу.

— Думаєш, фотограф міг потрапити на камери?

— Якщо він чекав достатньо довго, цілком можливо. Але зараз важливіше інше: це вже другий випадок стеження, і я рекомендую офіційно звернутися до поліції.

— Я погоджуюся.

Марк сів поруч.

— Я хочу організувати їй охорону.

— А я хочу, щоб мене хоча б запитали, — втрутилася я.

Денис тихо засміявся.

— Марку, я розумію твоє бажання все контролювати, але Єва теж бере участь у цій розмові. Давайте домовимося про конкретні заходи, а не влаштовуватимемо домашній військовий штаб.

Ми зупинилися на тимчасовому водієві, обережності під час пізніх поїздок і домовленості повідомляти одне одному про незвичні ситуації.

Коли дзвінок завершився, Марк ще кілька секунд дивився на телефон.

— Я знайду людину, якій довіряю. Вона відвозитиме тебе на роботу й забиратиме ввечері.

— Тимчасово, — уточнила я.

— Тимчасово.

— І без звітів про кожну мою зупинку?

Він нарешті усміхнувся.

— Єво, мені не потрібна інформація про те, де ти купуєш каву.

— Чудово. Бо я вже уявила, як тобі щодня доповідають про мої гастрономічні злочини.

Марк притягнув мене до себе й поцілував у волосся.

— Я просто не хочу, щоб із тобою щось сталося.

Я обійняла його за талію.

— Я знаю. Але мені важливо, щоб ти пам'ятав: захищати мене й вирішувати за мене — різні речі.

Він кивнув, хоча я відчула, що заспокоїтися йому так і не вдалося.

Наступного ранку біля будинку на мене чекав темний автомобіль із водієм на ім'я Олег.

Марк представив нас, а потім нахилився до мене.

— Напиши, коли доїдеш.

— Ти ж їдеш у той самий офіс.

— Але іншою машиною.

— Якщо почнеш ще питати, чи я пристебнула ремінь, наші стосунки опиняться під загрозою.

Він усміхнувся.

— Гарного дня, Єво.

Я коротко поцілувала його й сіла в автомобіль.

Дорогою кілька разів ловила себе на тому, що вдивляюся в дзеркало заднього виду, намагаючись зрозуміти, чи не їде за нами одна й та сама машина.

Це дратувало найбільше.

Хтось невідомий уже змусив мене змінити звички.

В офісі Андрій зустрів мене біля кавомашини.

— Чув, у тебе тепер персональний транспорт. Вітаю з підвищенням рівня комфорту.

— Якщо наступним етапом стане людина, яка перевірятиме мою каву на наявність отрути, я звільнюся.

Він засміявся, але майже відразу став серйозним.

— Марк показав мені фотографію. Ти як?

— Нормально, якщо не враховувати, що хтось фотографує мене біля власного дому.

— Мені шкода, Єво. Це вже зовсім інший рівень. Особливо якщо людина чекала тебе біля другого входу.

Я підняла погляд.

— Біля другого входу?

Андрій на мить замовк.

— Ну, біля вашого комплексу. Марк казав, що фотографія зроблена неподалік від входу.

Я згадала знімок.

На ньому справді було видно частину фасаду нашої секції, але сам вхід залишався поза кадром.

— А звідки ти знаєш, що саме біля другого?

— Марк колись розповідав, у якій секції живе. А ти, здається, казала, що оселилася в тому самому будинку.

Він говорив цілком природно, тому я лише кивнула.

— Зрозуміло. Просто я сама спочатку не впізнала, звідки зроблено фото.

Андрій простягнув мені каву.

— Мені здається, зараз важливіше не місце, а те, що хтось намагається тебе залякати.

— Думаєш, це пов'язано із Сергієм?

— Не виключаю. Але якщо він справді передавав документи, цілком можливо, що працював не сам.

Я замислилася.

— Тоді чому погрожують саме мені?

— Ти першою припустила, що Сергія підставляють. Можливо, комусь дуже не подобається, що ти продовжуєш ставити запитання.

— Приємно знати, що моя професійна допитливість отримала міжнародне визнання.

Андрій усміхнувся.

— До речі, будь трохи терплячішою з Марком. Після аварії він дуже погано переносить ситуації, у яких не може нічого контролювати.

— Я помітила.

— Він не хоче тобою командувати. Просто боїться втратити людину, яка стала для нього важливою.

Я опустила погляд на чашку.

— Я це розумію. Але не хочу, щоб через його страх мені довелося відмовитися від власного життя.

— І не треба. Просто іноді дозволь йому думати, що він хоч трохи контролює ситуацію. Повір, за дванадцять років дружби я навчився, що це найпростіший спосіб зберегти нерви.