19. Денис

До кінця робочого дня думки постійно поверталися до списку документів, який Андрій показав нам уранці.

Сам факт, що хтось користувався чужими корпоративними акаунтами, уже виглядав достатньо серйозно, але тепер з'ясувалося, що барселонський проєкт був лише частиною чужого інтересу. Серед відкритих файлів були старі договори, фінансові звіти й документи, до яких, здавалося, роками ніхто не мав причин повертатися.

Особливо дивною залишалася назва компанії, на якій уранці затрималася увага Марка й Андрія.

Я не знала, що саме вона означала і чи означала взагалі щось, крім невдалого збігу. Марк лише сказав, що Vorsky Group працювала з цією компанією багато років тому, приблизно в той період, коли в його житті відбувалося чимало складних речей.

Після цього він вирішив поговорити з Денисом.

І хоча ім'я мені вже було знайоме з Барселони, самого Дениса я ніколи не бачила. Я знала лише, що вони з Марком дружили ще з університету і що після давньої аварії він намагався допомогти розібратися в деяких незрозумілих обставинах. Марк тоді не вдавався в подробиці, а я не наполягала.

Тепер, схоже, подробиці мали з'явитися самі.

Близько сьомої я закрила ноутбук, зібрала речі й уже збиралася йти, коли телефон завібрував.

Марк:
Ви ще в офісі? Якщо не поїхали, зайдіть до мене на кілька хвилин.

Я машинально подивилася в кінець коридору. У його кабінеті ще горіло світло.

За кілька хвилин я постукала й зайшла.

Марк стояв біля столу, складаючи роздруковані матеріали в темну папку.

— Мушу визнати, ваше повідомлення вже майже нагадувало нормальне прохання. Ще трохи практики — і одного дня там навіть з'явиться слово «будь ласка».

Він підняв голову й усміхнувся.

— Я вирішив не перевантажувати вас різкими змінами у своєму характері. До хорошого теж потрібно звикати поступово.

— Дуже турботливо з вашого боку. Тоді скажіть, навіщо викликали мене сюди, поки я не вирішила, що це чергова спроба затримати співробітницю після завершення робочого дня.

— Денис погодився зустрітися сьогодні. Я хочу показати йому те, що знайшли IT та служба безпеки, але робити це в офісі не бачу сенсу. Зустрінемося в іншому місці приблизно за пів години.

Я кивнула на папку в його руках.

— Сподіваєтеся, він зможе щось побачити в старих документах?

— Сподіваюся, що він подивиться на них свіжим поглядом. Денис давно не має стосунку до Vorsky Group, зате знає мене й компанію достатньо давно, щоб розуміти контекст деяких подій. До того ж його професія навчила не довіряти першій очевидній версії.

— Звучить корисно, особливо після того, як нас дуже старанно намагалися переконати в очевидності провини Сергія.

— Саме тому я йому подзвонив. І хочу, щоб ви теж були на зустрічі.

Я здивовано подивилася на Марка.

— Я думала, ви збиралися обговорити з ним речі, які відбувалися задовго до моєї появи в компанії.

— Частково так, але нинішню ситуацію ви знаєте краще за нього. Ви працювали з документом, були в Барселоні, бачили лист Хав'єру й першою звернули увагу на те, що Сергія підставляють занадто демонстративно. Якщо Денис почне ставити питання про останні події, мені простіше одразу мати поруч людину, яка бачила все сама.

Я трохи усміхнулася.

— Зараз це майже прозвучало так, ніби ви цінуєте мою думку.

— Єво, якби я не цінував вашу думку, то вже давно знайшов би спосіб заборонити вам висловлювати її по десять разів на день.

— Спробували б — і отримували б по двадцять.

— Саме тому навіть не ризикую.

Я взяла сумку й підійшла до дверей.

— Тоді поїхали знайомитися з вашим загадковим другом. Після Андрія в мене вже є певні очікування щодо людей, які добровільно дружать із вами багато років.

— Денис зовсім не схожий на Андрія, тому навіть не намагайтеся порівнювати їх.

— Мене більше цікавить інше: якщо вони обидва настільки довго вас терплять, можливо, проблема не у вашому характері, а в їхній надзвичайно високій стресостійкості.

Марк вимкнув світло в кабінеті.

— П'ять хвилин тому я ще вважав хорошою ідеєю вас познайомити.

— Тепер уже пізно передумувати.

Денис запропонував зустрітися в невеликому закладі неподалік від центру.

Коли ми зайшли, він уже чекав за столиком у дальній частині залу.

Перше, що я помітила, — він зовсім не був схожий на Андрія.

Андрій майже миттєво заповнював собою простір: легко починав розмову, жартував, усміхався й за кілька хвилин створював відчуття, ніби ви знайомі значно довше.

Денис справляв інше враження. Він був приблизно одного віку з Марком, із коротким темним волоссям і спокійним, уважним поглядом. На ньому була проста сіра сорочка без піджака, а місце він обрав так, щоб сидіти спиною до стіни й бачити вхід.

Марк помітив це одразу.

— Ти навіть у ресторані досі обираєш місце так, ніби очікуєш, що хтось увірветься через двері?

Денис підвівся й потиснув йому руку, а потім коротко обійняв.

— Професійна звичка. До того ж ти досі помічаєш такі речі, хоча останні років десять переконуєш усіх, що цікавишся виключно бізнесом.

— Я ніколи нікого в цьому не переконував. Люди самі вигадують про мене значно більше, ніж я встигаю спростовувати.

— Ти просто занадто любиш власну загадкову репутацію, щоб щось спростовувати.

Денис перевів погляд на мене.

— Ви, мабуть, Єва. Марк сказав, що будете разом, хоча подробиці вашої участі залишив настільки туманними, що я вирішив нічого не уточнювати телефоном.

Я простягнула йому руку.

— Єва Левицька. І тепер мені навіть цікаво, як саме він мене представив.

— Сказав, що ви працюєте з барселонським проєктом, бачили більшість матеріалів і маєте неприємну звичку помічати те, що інші пропускають.

Я подивилася на Марка.

— Виявляється, за моєю спиною ви говорите про мене значно приємніше, ніж в обличчя.

— Я не сказав нічого, чого ви від мене не чули.

— Формулювання було трохи теплішим.