Перша зустріч

Я не запізнююсь на співбесіди.

Взагалі нікуди не запізнююсь, якщо від мене залежить час прибуття. Тому о 9:47 я вже стояла перед скляними дверима бізнес-центру, хоча зустріч була призначена на десяту.

Телефон завібрував.

Мама:

Удачі ❤️ Напиши потім.

Я швидко відповіла:

Це просто співбесіда. Не операція на відкритому серці.

І сховала телефон у сумку.

У скляних дверях відбилася струнка шатенка в чорних прямих брюках, молочній сорочці та жакеті. Волосся сьогодні вирішило зі мною не сперечатися. Уже непоганий початок дня.

Я мала саме такий вигляд, який хотіла.

Не «сподіваюся, я вам сподобаюсь».

Швидше — «подивимося, чи сподобаєтесь мені ви».

— Доброго ранку. Єва Левицька. У мене зустріч на десяту.

Дівчина за стійкою швидко знайшла моє прізвище.

— Тридцять перший поверх. На вас уже чекають.

У ліфті я ще раз подумала, навіщо взагалі погодилася прийти.

Останні чотири роки я працювала в одній компанії. Хороша посада, зарплата, міжнародні проєкти, відрядження. Я знала людей, систему і майже завжди могла передбачити результат.

Комфортно.

Надто комфортно.

Коли рекрутерка Vorsky Group написала мені вперше, я відмовила.

Потім вона розповіла про проєкт: вихід на нові європейські ринки та побудова міжнародного напрямку практично з нуля.

Це вже було цікавіше.

Двері ліфта відчинилися.

— Єва Левицька?

На мене чекала висока білявка років тридцяти.

— Єва. Можна без «пані».

— Анна, HR business partner. Ходімо. Каву? Воду?

— Воду, будь ласка.

Вона провела мене до переговорної.

— Зачекайте кілька хвилин.

Я сіла біля величезного вікна. З тридцять першого поверху Київ здавався напрочуд спокійним.

Двері відчинилися.

— Перепрошую за затримку.

Я підвела очі.

Це була не Анна.

Чоловік зачинив двері й поклав телефон на стіл.

Темне волосся. Біла сорочка з підкоченими рукавами. Темно-сірі брюки. Високий. Спортивний.

І дуже знайоме обличчя.

Марк Воронський.

Засновник і генеральний директор Vorsky Group.

Я готувалася до співбесіди, тому чудово знала, хто переді мною.

Просто не очікувала побачити його тут.

— Єва Левицька?

— Так.

Він простягнув руку.

— Марк.

Наче існувала хоча б одна людина в цьому офісі, якій потрібно було це пояснювати.

— Я думала, зустріч буде з HR-директором.

— Розчаровані?

— Поки не вирішила.

У його очах на секунду промайнуло здивування.

— Добре.

Марк сів навпроти й відкрив моє резюме.

Зблизька він виглядав ще краще.

Не ідеально. Трохи нерівний ніс, невеликий шрам біля правої брови. Але саме це робило його обличчя цікавішим.

Я перевела погляд на вікно.

Ми прийшли говорити про роботу.

— Англійська C1, іспанська C1, французька B2?

— Так.

Він без попередження перейшов на англійську:

— Коли востаннє вели переговори англійською?

Я відповіла тією ж мовою:

— Учора.

— Результат?

— Контракт продовжено ще на два роки.

Тоді він перейшов на іспанську.

Я не стримала усмішки.

— Ви завжди особисто перевіряєте кандидатів?

— Тільки тих, за яких збираюся дорого платити.

— Тоді перевіряйте.

Наступні хвилин двадцять він майже не ставив стандартних запитань. Натомість давав ситуації.

Партнер змінює умови перед підписанням контракту.

Команда не вкладається в дедлайн.

Ключовий співробітник припускається помилки.

Досить швидко я перестала відчувати, що проходжу співбесіду.

Ми сперечалися.

— Ні, — сказала я.

Марк підняв брову.

— Ні?

— Ви питаєте, чи погодилася б я на такі умови. Не погодилася б.

— Навіть якщо від цього залежить контракт на кілька мільйонів?

— Особливо тоді.

— Чому?

— Партнер, який змінює принципові умови за день до підписання, перевіряє не контракт. Він перевіряє наші межі.

— І ви готові втратити угоду?

— Я готова втратити погану угоду.

Марк кілька секунд мовчав.

— Зрозуміло.

Він зробив позначку.

— Останнє питання. Чому хочете піти з теперішньої компанії?

Я могла відповісти правильно.

Нові можливості. Професійний розвиток. Кар'єрні перспективи.

— Мені стало нудно.

Він усміхнувся.

І я вперше подумала, що цей чоловік може бути небезпечним.

Не тому, що він мій потенційний роботодавець.

А тому, що мені сподобалося, як змінюється його обличчя, коли він усміхається.

— Швидко втрачаєте інтерес?

— До речей, які перестають розвиватися.

— А до людей?

Запитання прозвучало надто особисто.

Я зустріла його погляд.

— Залежить від людей.

Кілька секунд між нами було тихо.

Марк знову подивився в резюме.

— Ви вказали очікувану компенсацію.

— Так.

Він назвав суму.

— Саме так.

— Це на двадцять п'ять відсотків вище бюджету на позицію.

— Я знаю.

— Тоді поясніть, чому я маю платити вам стільки.

Я зробила ковток води.

— Не маєте.

Він завмер.

— Перепрошую?

— Ви не маєте платити мені стільки. Якщо вам потрібна людина дешевше, на ринку достатньо кандидатів.

— А якщо мені потрібні ви?

— Тоді ви вже знаєте мої умови.

Тиша.

Можливо, я щойно втратила роботу.

Дивно, але ця думка мене зовсім не налякала.

Марк повільно закрив резюме.

— Ви завжди так ведете переговори?

— Коли знаю, що пропоную.

— Самовпевнено.

— Впевнено. Це різні речі.

Його погляд затримався на моєму обличчі трохи довше, ніж потрібно.

— Добре.

Марк підвівся.

Я теж.

— Анна зв'яжеться з вами.

Класична фраза.

Я взяла сумку.

— Дякую за зустріч.

— Єво.

Я вже торкнулася дверної ручки й обернулася.

Він стояв біля столу, засунувши одну руку в кишеню.

— Якщо ми погодимо вашу суму, коли зможете почати?