Розділ 31. Не за сценарієм

Двадцять п'яте квітня.

Київ.

Я прилетіла двадцять першого — чотири дні тому. Борисполь, таксі, Поділ, ключ у замку. Квартира та сама — і не та сама. П'ять тижнів відсутності роблять знайоме трохи чужим, поки знову не стає своїм.

Перший вечір — Даринка і Остап прийшли з їжею. Ми сиділи й говорили три години. Вона показала мені фотографії з захисту — зал, комісія, Білик із тим виразом, що я знала.

— Він посміхався? — запитала я.

— Він кивав, — сказала Даринка. — Для Білика — то само.

Марко прийшов наступного дня.

Не o двадцятій тридцять і не з квітами. Просто — о дев'ятнадцятій, зателефонував: я біля дверей.

Я відчинила одразу.

Ми стояли в коридорі секунду — він дивився на мене, я на нього. П'ять тижнів у Кракові й відеодзвінки, і повідомлення о другій ночі — і зараз він просто стоїть у коридорі.

— Прийшов, — сказала я.

— Прийшов, — підтвердив він.

— Не запізнився.

— Прийшов раніше на двадцять хвилин. Ходив навколо кварталу.

— Навіщо?

— Не знав, чи занадто рано.

Я відступила від дверей.

— Заходь.

Він зайшов. Ми говорили до першої ночі — про Краків і Магду й польських режисерів, про його три репліки і нову кімнату на Подолі, про те, що за п'ять тижнів змінилось і що ні.

— Змінилась? — запитав він.

— Трохи, — сказала я. — Ти?

— Трохи, — погодився він.

— На краще?

— Думаю — так.

— Ми перевіримо.

— Як?

— Просто — будемо, — сказала я. — Побачимо.

Він посміхнувся — та сама посмішка. Не змінилась.

---

Чотири дні — я повертала квартиру собі. Відкривала вікна, варила каву, ходила на Поділ. Зустрілась із Білика — він сказав коротко: фільм подано на два фестивалі, відповідь у травні. Потім додав: думай про наступний.

Наступний — я вже думала. Не конкретно, але щось є. Інша людина, інша історія. Зовсім інша.

Але спочатку — сьогодні.

Двадцять п'яте квітня. Вистава в «Підвалі».

---

О сімнадцятій — повідомлення від Марка:

Вистава о дев'ятнадцятій. Приходь о вісімнадцятій тридцять — хочу показати щось до початку.

Що показати?

Побачиш.

Ти таємничий.

Я актор. Маємо право.

Я посміхнулась.

До вісімнадцятої тридцять.

---

«Підвал» о вісімнадцятій двадцять п'ять.

Та сама табличка біля сходів вниз. Ті самі важкі дерев'яні двері. Запах старого дерева й театру.

Але всередині — інакше. Не в тому, що змінилось фізично. В тому, що я знаю тепер. Кожен кут — не просто простір. Місце, де він став тим, ким є.

Він чекав у фойє — в темному одязі, не в сценічному іще. Побачив мене, підійшов.

— Прийшла.

— О вісімнадцятій двадцять п'ять.

— П'ять хвилин до. Рекорд.

— Переймаю твої методи.

Він трохи посміхнувся.

— Ходімо.

Ми пройшли не в зал — за лаштунки. Вузький коридор, кімнати для переодягання, стеля нижча. Він зупинився біля дверей і відчинив.

Маленька кімната — грим, костюми, дзеркало по всій стіні. За дзеркалом — він сам, але інакший. Трохи старший, стомленіший. Вершинін.

— Сюди не пускають глядачів, — сказала я.

— Ярослав Іванович дозволив, — сказав він. — Один раз.

— Навіщо ти хотів показати?

Він думав секунду.

— Тому що ти бачила все зовні, — сказав він. — Зал, сцену, фойє. — Пауза. — Але не це. Де воно починається.

Я дивилась на кімнату — невелику, трохи тісну. Костюми на вішаках. Грим на столі. Дзеркало.

— Тут ти стаєш Вершиніним.

— Тут я стаю тим, ким треба бути на сцені, — поправив він. — Вершинін, інший персонаж, студентська роль. — Пауза. — Тут починається те, що глядач бачить потім.

— Кухня.

— Так. Ти казала — важливо показати початок.

— Казала — коли ти показав мені нову кімнату на Подолі.

— Тепер я показую іще один початок.

Я дивилась на нього в дзеркалі — він і відображення. Два зображення одночасно.

— Марку.

— Що?

— Дякую. Що показуєш.

— Ти перша, кому я хотів показати, — сказав він. — Тут — теж.

---

О дев'ятнадцятій зала заповнилась.

Тридцять п'ять місць — майже всі. Я сиділа в третьому ряду — те саме місце, що в жовтні. Але тепер поряд — Лесь.

Він прийшов раніше і сів поруч без питань.

— Лесь, — сказала я.

— Соломія, — сказав він. Усміхнувся. — Нарешті нормально познайомились.

— Нарешті.

— Він розповідав про тебе, — сказав Лесь.

— Що розповідав?

— Багато. — Пауза. — Але головне — що ти не боїшся говорити правду.

— Це — комплімент?

— Від мене — так. — Він дивився на сцену. — Він рідко знаходить людей, яким не треба пояснювати.

— Пояснювати що?

— Себе, — сказав Лесь просто. — Зазвичай він пояснює. З тобою — ні.

Я думала про це.

— Я теж, — сказала я нарешті.

— Знаю, — сказав Лесь. — Він казав.

Вимкнулось світло.

---

«Три сестри» — Чехов, що я вже бачила в жовтні. Але тепер — інакше.

В жовтні я дивилась як режисер. Аналізувала, запам'ятовувала, знаходила. Знайшла рішення для шістнадцятої сцени.

Тепер — просто дивилась.

Він вийшов у другій дії — Вершинін, що говорить про майбутнє замість того, щоб жити теперішнім. Та сама роль, той самий текст. Але він інший — ніж у жовтні. Щось у ньому змінилось за ці місяці. Стало більш точним. Менш захищеним.

Театральне, три репліки, репетиції — все це є в кожному його русі.

Він говорив — і я думала: ось що таке рости в роботі. Не стрибком, не раптово. Поступово, сцена за сценою, репліка за реплікою.

Лесь поруч — дихав рівно. Він бачив цю виставу, мабуть, десятки разів. Але дивився уважно.

— Він кращий, ніж у жовтні, — прошепотіла я.

— Набагато, — сказав Лесь тихо.

— Театральне?

— Ти, — сказав Лесь.

Я не відповіла. Дивилась на сцену.

---

Після вистави — фойє.

Актори виходили до глядачів. Я стояла збоку з Лесем і чекала.