Не за сценарієм

Розділ 30. Прем'єра

Десяте лютого.

Захист дипломного фільму.

Я прокинулась о п'ятій ранку в Кракові — в маленькій кімнаті гуртожитку з видом на засніжений внутрішній двір. П'ять тижнів у Польщі — і я все іще прокидалась раніше, ніж треба. Тіло жило київським часом.

П'ятнадцять хвилин лежала й думала.

Сьогодні — захист.

Не фізично тут — онлайн, через екран, зі своєї кімнати в Кракові. Комісія в Києві. Білик у залі. Даринка — там само, з ноутбуком і хорошим інтернетом.

Я встала. Зробила каву — польська кавоварка, що стояла в куті й була кращою, ніж виглядала. Відкрила ноутбук.

Від Марка — повідомлення о четвертій п'ятдесят, він теж не спав:

Сьогодні твій день. Ти готова.

Не питання — твердження.

Я написала: Звідки знаєш?

Він: Тому що ти готувалась місяць до цього фільму і ще місяць після. Тому що я бачив кожну сцену. Тому що — ти.

Я дивилась на повідомлення.

Дякую, — написала я.

Після — одразу пиши.

Обіцяла.

Знаю. Все одно нагадую.

---

П'ять тижнів у Польщі — вийшли не такими, як я думала.

Я думала: нова мова, нові методи, нові люди. Все нове — і я в ньому.

Виявилось — нове й знайоме одночасно. Кіно скрізь говорить схожою мовою — просто з різним акцентом. Польські режисери думали інакше в деталях, але в головному — те саме. Кадр — це рішення. Кожне рішення — вибір. За кожним вибором — людина.

Я знімала тут — короткий документальний, п'ять хвилин. Про жінку, що продає квіти на Ринку Головному вже тридцять років. Без слів майже — тільки руки, обличчя, рухи. Майстер-клас подивився й сказав: ти вмієш бачити людей.

Я думала про Марка.

Він навчив — бачити людину, а не кадр.

Ми говорили через день — не кожного, як він і казав, правил немає. Іноді він писав о другій ночі після репетиції — коротко, одне речення. Іноді я не відповідала до ранку. Іноді ми говорили годину — про фільм, про театральне, про дрібниці, що складаються в щось важливе.

Він отримав першу роль на вечірньому відділенні — невелику, але свою. Написав: три репліки. Як на початку.

Я написала: Три безсонні ночі?

Він: Чотири.

Я посміхнулась у Кракові і думала, що він посміхається в Києві.

---

О восьмій тридцять — підключення до захисту.

Я налаштувала камеру ноутбука, перевірила звук, поправила волосся. Зовні спокійна — всередині той стан, що вже навчилась не плутати зі страхом. Хвилювання. Важливе наближається.

О восьмій сорок п'ять — Даринка написала: Ми тут. Білик прийшов. Остап теж. Комісія сідає.

Як виглядає зал?

Повний. Прийшли студенти — не тільки наші. Хтось розповсюдив.

Я здивувалась. Студенти приходять на захист — коли чують, що варто подивитись.

Хто розповсюдив?

Не знаю. Може Білик. Може хтось із тих, хто бачив чорновик.

Добре.

Соломіє.

Що?

Дихай.

Дихаю.

Ні. Дихай.

Я видихнула.

О дев'ятій рівно — підключення. Екран розділився: зал у Києві, я в Кракові. Я бачила задні ряди — люди, яких не знала. Перший ряд — комісія. Білик у центрі.

Він побачив мене на екрані. Кивнув.

Один кивок. Білик.

Це — нагорода.

---

Захист тривав сорок сім хвилин і двадцять секунд.

Спочатку — фільм. Зал дивився мовчки. Я сиділа в Кракові й дивилась на маленький екран, де відображалась аудиторія — темна, тиха.

Я знала кожен кадр напам'ять. Але дивитись через екран на людей, що дивляться твій фільм — інше. Бачити їхні обличчя в темряві. Бачити, де реагують.

Восьма сцена — він повертається після сварки. Хтось у залі ворухнувся.

Одинадцята — перша сварка. Той монолог без слів — Антон і тиша. Зал завмер.

Двадцять п'ята — ботанічний сад. Протягнута рука. Я бачила, як хтось у третьому ряду нахилився вперед.

Тридцять перша — фінал. Їхні справжні імена. Знову рука.

Чорний екран.

Тиша в залі — та, що не переривається одразу. Люди сидять і не рухаються.

Потім — аплодисменти.

Я сиділа в Кракові й чула аплодисменти через ноутбук.

---

Потім — комісія.

Питання — про концепцію, про рішення, про те, чому певні вибори. Я відповідала — чітко, впевнено. Знала відповідь на кожне питання, бо кожен вибір — свідомий.

Один із членів комісії — я не знала його, молодий, може сорок — запитав:

— Актор без академічної освіти. Це — свідоме рішення чи вимушене?

— Свідоме, — сказала я. — Після вимушеного початку — свідоме. Він має те, чому не вчать у академічних школах. Я вирішила, що це важливіше.

— Що саме?

— Справжність, — сказала я. — Він не показує — він є.

Пауза.

— Видно, — сказав член комісії.

Білик мовчав весь захист. Питав останній.

— Діано, — сказав він — і я здригнулась, тому що він назвав ім'я героїні. — Олена в фінальній сцені каже ім'я актора. Актор каже ім'я режисера. Це — художній прийом чи щось іще?

Тиша.

Я думала секунду.

— Обидва, — сказала я нарешті. — Художній прийом, що став щось іще в процесі. Деякі рішення приймаєш до — і вони означають одне. А потім — вони означають більше.

Білик кивнув.

— Добре, — сказав він. Одне слово.

Комісія вийшла на нараду.

---

П'ятнадцять хвилин очікування.

Я сиділа в Кракові з порожньою кавою і дивилась у вікно на засніжений двір.

Написала Маркові: Чекаю результату.

Він відповів одразу — мабуть, тримав телефон:

Як пройшло?

Добре, здається. Білик питав про фінальну сцену.

Про наші імена?

Так.