Розділ 29. Її рішення

Четвер.

День до Білика.

Я прокинулась о шостій і лежала — не поспішала вставати. Думала про завтра. Не тривожно — з тим станом передчуття, що вже знала й навчилась не плутати зі страхом.

Завтра Білик побачить фінальний монтаж.

Я зробила всі виправлення — звук у двадцять другій, шум петлі в сімнадцятій. Кольорокорекція — Даринка допомогла вчора, дві години разом за монітором. Canon і основна камера вирівняні, нічні сцени тепліші ніж у чорновому.

Сорок сім хвилин і двадцять секунд.

Фільм — є.

Я встала, зробила каву, відкрила ноутбук. Не монтаж — пошту. Там, серед листів за тиждень, що я не читала уважно, — лист від кіношколи в Польщі.

Відкрила.

Шановна пані Дяченко. Раді підтвердити вашу участь у програмі стажування. Початок — перше лютого. Прохання підтвердити участь до двадцять п'ятого грудня.

Двадцять п'яте грудня.

Завтра — двадцять перше.

Чотири дні.

Я дивилась на лист і думала: ось воно. Не абстрактне їду до Польщі — конкретне перше лютого і двадцять п'яте грудня і підтвердити участь.

Захист — десяте лютого. Вони погодились перенести на відео — Білик домовився з комісією. Я буду в Польщі, захищатимусь онлайн.

Три місяці. Лютий, березень, квітень.

Я закрила ноутбук і сиділа з кавою.

Думала.

Це — моє рішення. Вирішила вже. Він сказав — їдь, Даринка сказала — їдь, я сама собі сказала — їдь.

Але зараз лист з датою — і щось у мені зупинилось.

Не сумнів. Просто — реальність.

Перше лютого.

---

О десятій — Даринка.

Вона прийшла сама, без попередження — просто зайшла, як робила іноді.

— Я бачила, що ти онлайн о шостій, — сказала вона. — І потім тиша.

— Лист із Польщі, — сказала я.

— Підтвердження?

— Так. До двадцять п'ятого грудня.

— Тобто — завтра треба відповісти.

— Ні, до двадцять п'ятого. Сьогодні двадцять перше.

— Чотири дні.

— Так.

Вона сіла навпроти. Дивилась на мене.

— Що ти відчуваєш? — запитала вона.

— Нічого поганого, — сказала я. — Просто — реально стало.

— Реально — це добре.

— Знаю.

— Але?

— Але я сиджу й думаю про перше лютого й три місяці, — сказала я. — І про те, що зараз — тут.

— Він?

— Він, фільм, команда, Київ, — сказала я. — Все разом.

— Соломіє.

— Що?

— Ти не шкодуєш, що вирішила їхати?

Я думала.

— Ні, — сказала я. — Але між *не шкодую* і *легко* — різниця.

— Велика, — погодилась Даринка.

— Я думала, що коли вирішиш — стане простіше, — сказала я. — Що рішення закриває питання.

— Рішення відкриває наступне питання.

— Яке?

— Як жити з рішенням, — сказала Даринка. — Коли ухвалила — починаєш жити. А жити — складніше, ніж вирішувати.

Я думала.

— Він знає про лист?

— Іще ні.

— Скажеш?

— Сьогодні ввечері. Він буде після репетиції.

— Що він скаже?

— Те саме, що казав. Їдь.

— І це — добре?

— Це — правильно, — сказала я. — Але іноді правильне й легке — різне.

Даринка взяла мою каву — відпила без питання, як завжди.

— Соломіє, — сказала вона.

— Що?

— Три місяці — це конкретно що? Що відбувається там?

— Програма, — сказала я. — Майстер-класи від польських і міжнародних режисерів. Практика — короткометражки, документальні. Показ на фестивалі в Кракові в квітні.

— Фестиваль у Кракові.

— Невеликий студентський. Але — фестиваль.

— Ти зможеш показати наш фільм?

— Подам заявку, — сказала я. — Не обіцяю, що відберуть. Але подам.

— Це — важливо.

— Дуже.

— Тоді їдь без сумнівів.

— Я їду без сумнівів, — сказала я. — Просто — думаю про те, що залишаю.

— Не залишаєш, — сказала Даринка. — На три місяці — відходиш. Різниця.

— Ти теж як він — кажеш різниця.

— Тому що правда.

Ми помовчали.

— Даринко, — сказала я.

— Що?

— Ти будеш сумувати?

Вона подивилась на мене.

— Ти питаєш, чи я буду сумувати.

— Питаю.

— Так, — сказала вона просто. — Але це — не причина не їхати. — Пауза. — Ми будемо говорити. Я надсилатиму тобі технічні питання о третій ночі.

— Ти завжди надсилаєш о третій ночі.

— Ось бачиш. Нічого не зміниться.

Я посміхнулась.

— Даринко.

— Що?

— Дякую.

— За що?

— За фільм. За місяць. За те, що знімала між дублями.

— Я знімала між дублями тому що там — найкращий матеріал, — сказала вона. — Не тільки для фільму.

— Для архіву, — сказала я.

— Для архіву, — погодилась вона.

---

Вдень я написала відповідь на лист — не підтвердження іще, просто питання про деталі. Де жити, як організований розклад, чи можна подати студентський фільм на фестиваль у Кракові.

Відповідь прийшла швидко: гуртожиток або приватне житло за окремою ціною, розклад — понеділок-п'ятниця, так фестиваль приймає роботи студентів програми.

Я прочитала й думала.

Потім написала підтвердження.

Підтверджую участь. Дякую.

Відправила.

Сиділа й дивилась на відправлений лист.

Ось і все. Вирішено — не вперше, але тепер офіційно. Перше лютого.

Відкрила телефон і написала Маркові: Підтвердила стажування. Перше лютого.

Він відповів через десять хвилин — репетиція, мабуть, перерва:

Добре. Як ти?

Нормально. Реально стало.

Це добре.

Знаю.

Сьогодні ввечері?

Так.

О котрій?

Після репетиції твоєї.

Дев'ятнадцята тридцять.

Добре.

Я поклала телефон.

Думала: підтвердила. Перше лютого. Він пише — добре, як ти, сьогодні ввечері. Просто й рівно.

Це — він.

---

Ввечері він прийшов о дев'ятнадцятій двадцять вісім.

Дві хвилини до — новий рекорд.

— Рано, — сказала я.

— Репетиція закінчилась раніше. — Він зайшов, поклав куртку. — Підтвердила?