Розділ 28. Його рішення

Середа. Шоста тридцять.

Я була готова — куртка, шарф, кава в термосі. Прокинулась о шостій рівно, як завжди. Тридцять хвилин — зібратись і чекати.

О шостій двадцять дев'ять — дзвінок.

Я відчинила одразу.

Він стояв у коридорі — темна куртка, руки в кишенях. Свіже повітря з вулиці — він уже ходив, вже дихав ранковим Подолом.

— Вчасно, — сказала я.

— Хвилина до, — сказав він.

— Я знаю. Але я відлічую від шостої тридцять.

— Я прийшов раніше.

— На хвилину.

— На тридцять секунд.

Я взяла термос.

— Ходімо.

---

Поділ о шостій тридцять — той час, що я люблю. Ще темно, але вже є перше сіре світло, що приходить непомітно. Ліхтарі іще горять, але вже не так яскраво — місто вирішує, що день починається.

Ми йшли — він трохи попереду, я поруч. Не поспішаючи.

— Далеко? — запитала я.

— П'ять хвилин.

— Ти не скажеш куди.

— Побачиш.

Ми звернули з головної вулиці — у тихіший провулок. Потім іще раз. Старі будинки, що я не знала в деталях, хоч і жила на Подолі рік.

Він зупинився біля невеликого будинку — двоповерховий, старий, з темно-жовтою штукатуркою. Не театр, не кав'ярня. Просто будинок.

— Що це? — запитала я.

— Підемо вгору, — сказав він.

Ми зайшли в під'їзд — старий, із дерев'яними сходами. Піднялись на другий поверх. Він дістав ключ.

— Ти маєш ключ від чужого будинку? — запитала я.

— Від нежилого приміщення, — поправив він. — Ярослав Іванович дав.

Він відчинив двері.

Всередині — велика кімната, майже порожня. Дерев'яна підлога, два вікна на вулицю, висока стеля. Запах старого дерева й чогось схожого на фарбу.

— Що це? — повторила я.

— Репетиційний простір, — сказав він. — Майбутній. Ярослав Іванович орендує з наступного місяця. Для студентів театрального — додаткова репетиційна.

— І він показав тобі?

— Він запитав, чи хочу бачити, — сказав Марко. — Бо я буду тут займатись. З наступного семестру.

Я оглядала кімнату. Велике вікно — світло падало так, що підлога мала теплий відтінок навіть у сірому ранку.

— Чому ти хотів показати мені?

Він мовчав секунду.

— Бо це — початок, — сказав він. — Не театральне саме по собі — це папери й іспити. А це місце — де буде відбуватись. Де я буду репетирувати, вчитись, робити помилки. — Пауза. — Хотів, щоб ти бачила початок.

Я дивилась на порожню кімнату.

— Ти нікому ще не показував?

— Ні.

— Навіть Лесеві?

— Ні. — Він дивився на мене. — Тобі — першій.

Я думала про це. Про те, що він узяв ключ від Ярослава Івановича й прийшов о шостій тридцять, щоб показати мені порожню кімнату на Подолі. Початок.

— Марку, — сказала я.

— Що?

— Тут — добре.

— Так?

— Світло, — сказала я. — Дивись, як падає. — Я показала на вікно. — Зранку — м'яке. Для репетицій — краще, ніж яскраве.

Він подивився.

— Я не думав про це.

— Режисерський погляд.

— Бачиш світло навіть у репетиційному просторі.

— Бачу скрізь.

Ми стояли посеред порожньої кімнати. Я налила йому кави з термоса — він узяв. Ми пили й дивились у вікно на ранній Поділ.

— Марку, — сказала я нарешті.

— Що?

— Ти не сказав мені про документи одразу.

— Ні.

— Чому?

— Хотів спочатку зробити, — сказав він. — Потім сказати.

— Це — правило?

— Мій принцип, — сказав він. — Коли важливе — спочатку роблю. Слова потім.

— Ти не боявся, що я довідаюсь від когось іншого?

— Від кого?

— Від Лесю. Від Ярослава Івановича.

— Лесь знав, але не сказав би, — сказав він. — Ярослав Іванович — теж.

— Вони знали, що ти не хочеш говорити до.

— Так.

— Тобто — всі знали крім мене.

— Кілька годин, — сказав він. — Я подав о десятій. О двадцять першій тридцять розповів тобі.

— Одинадцять з половиною годин.

— Так. — Він дивився на мене. — Ти засмучена?

Я думала.

— Ні, — сказала я. — Намагаюсь зрозуміти.

— Що?

— Твій принцип, — сказала я. — Спочатку зробити, потім сказати. — Пауза. — Але іноді — важливо говорити до. Ми це обговорювали в неділю.

— Обговорювали, — погодився він. — Але це — інше.

— Чому інше?

— Бо стажування — твоє рішення, і воно впливає на нас обох. Правильно говорити до. — Пауза. — А театральне — моє рішення. Воно впливає на мене насамперед.

— А на нас?

— Теж впливає, — сказав він. — Але в іншому порядку. Спочатку — я вирішую. Потім — ми говоримо.

— Тому що ти не хотів, щоб моя думка вплинула на рішення.

Він мовчав секунду.

— Так, — сказав він нарешті.

— Чому?

— Бо це — моє давнє. Вісім років, — сказав він. — Якби я сказав тобі до — і ти сказала б щось, і воно б вплинуло на рішення — я б ніколи не знав, чи моє рішення справді моє.

Я думала.

— Ти боявся чужого впливу на важливе рішення.

— Так.

— Але ти ж знав, що я скажу — подавай.

— Знав, — підтвердив він. — Але все одно — хотів вирішити сам. Потім почути твоє.

— І тепер почув.

— Так.

— І?

— І — добре, — сказав він. — Ти сказала: я рада. Саме те, що потрібно після рішення. Не до.

Я дивилась на нього.

— Марку.

— Що?

— Це — дуже дорослий підхід.

— Або — дуже самотній, — сказав він. — Не знаю.

— Чому самотній?

— Бо вирішувати самому — значить нести самому, — сказав він. — До того, як сказав тобі — я ніс сам. Одинадцять годин.

— Важко?

— Трохи, — сказав він. — Але важливо.

Я думала про те, що він описував. Про рішення, що несеш сам — свідомо, щоб воно залишилось твоїм.

— Я теж так іноді, — сказала я.

— Знаю.

— Звідки?

— Ти прийняла рішення їхати до Польщі, — сказав він. — Я казав їдь — але ти сказала мені вже після того, як вирішила. Не до.

— Ти помітив.

— Я завжди помічаю.

Ми стояли в порожній кімнаті — кава в руках, ранок за вікном.

— Тоді ми схожі, — сказала я.