Розділ 26. Ускладнення

Вівторок.

Три дні після суботи.

Монтаж іде добре — я змонтувала вже вісімнадцять сцен із тридцяти одної. Щодня по кілька годин: відкриваю ноутбук, ставлю каву, вмикаю матеріал. Це — та частина роботи, що я найбільше люблю. Тиша, тільки ти й фільм, і рішення, що приймаєш одне за одним.

Але сьогодні — не йшлося.

Я відкрила двадцять третю сцену, перегляд матеріалу вчетверте, й зрозуміла: не бачу її. Не технічно — технічно все добре. Просто — не бачу. Думаю про інше.

Про суботу. Про ботанічний сад. Про поцілунок біля метро в понеділок.

Про те, що з неділі — ми не бачились.

Три дні.

Він писав щоранку — о сьомій, поки я іще лежала й прислухалась до раннього міста. Прості повідомлення: доброго ранку, як монтаж, я на репетиції до вечора. Я відповідала. Ми говорили — коротко, тепло, по суті.

Але не бачились.

Не тому що не хотіли. Просто — він мав репетиції, я — монтаж. Робота, що існувала до нас і продовжується після суботи.

Але сьогодні — не йшлося.

Я закрила ноутбук о четвертій.

Написала йому: Є час увечері?

Він відповів за дві хвилини: Є. Репетиція до дев'ятнадцятої. Після — вільний.

Приходь.

Пауза — трохи довша.

О котрій?

Коли зможеш.

Двадцята тридцять приблизно.

Добре.

Я поклала телефон і подумала: от і все. Просто — написала, він відповів, прийде.

Але потім сіла й почала думати. Не тривожно — просто думати.

Три дні ми говорили по телефону й не бачились. Три дні після поцілунку в ботанічному саду й другого біля метро. Три дні, де кожен жив своїм розкладом — репетиції, монтаж, документи до театрального.

Це — нормально. Ми дорослі люди з роботою.

Але я ловила себе на тому, що чекаю о сьомій ранку його повідомлення. Що читаю його й посміхаюсь до телефона.

Що не відкривала зошит із нотатками «про нас» — свідомо не відкривала, бо розуміла: якщо відкрию — почну аналізувати. А аналізувати не хочеться. Хочеться просто — бути.

О сімнадцятій зателефонувала Даринка.

— Соломіє.

— Що?

— Як монтаж?

— Вісімнадцять сцен.

— Добре. — Пауза. — Що не так?

— Все так.

— Соломіє.

— Даринко, я в порядку.

— Ти закрила ноутбук о четвертій, — сказала вона. — Зазвичай — до дев'ятої мінімум.

— Звідки ти знаєш?

— Бачила твій статус у месенджері, — сказала вона. — Онлайн о четвертій, потім пропала.

— Ти стежиш за моїм статусом?

— Іноді. — Пауза. — Що сталось?

— Нічого, — сказала я. — Просто не йшлося сьогодні.

— Він?

— Даринко.

— Що? Я просто питаю.

— Ми не бачились три дні, — сказала я. — Це — нормально. У нас обох є робота.

— Але?

— Але сьогодні не йшлося монтаж.

— Напиши йому, — сказала вона.

— Написала. Прийде о двадцятій тридцять.

— Добре.

— Даринко.

— Що?

— Це — нормально? Що три дні не бачились і мені вже важко монтувати?

Вона думала секунду.

— Це — не тривожний знак, якщо ти про це, — сказала вона. — Це — просто новий стан. Ти звикла бути сама. Тепер є хтось важливий — і ти помічаєш, коли його немає поруч.

— Це звучить як залежність.

— Це звучить як людина, — поправила вона. — Ласкаво просимо.

Я думала.

— Я не хочу залежати, — сказала я.

— Ніхто не хоче, — сказала Даринка. — Але є різниця між залежністю й тим, що людина важлива. Залежність — коли без неї не можеш. Важливість — коли з нею краще.

— Як розрізнити?

— Ти сьогодні закрила ноутбук о четвертій, — сказала вона. — Але не сиділа й не страждала. Написала йому й повернулась до свого дня.

— Так.

— Це — не залежність.

Я думала про це.

— Добре, — сказала я нарешті.

— Добре, — підтвердила вона. — Іди, прибирай квартиру або що ти робиш перед тим, як хтось приходить.

— Я не прибираю перед гостями.

— Брехня.

— Даринко.

— Що? — Вона засміялась. — До завтра. Монтаж завтра?

— Завтра.

---

О двадцятій двадцяти п'яти я сиділа з книжкою й намагалась читати.

Не виходило.

Я перечитувала той самий абзац тричі й не розуміла, про що він. Відклала книжку. Встала. Пройшлась по квартирі.

Сіла назад.

Взяла телефон — немає повідомлень.

Поклала.

О двадцятій тридцять — дзвінок у двері.

Я підвелась. Підійшла до дверей.

І зупинилась.

Рука на ручці — і раптом щось у мені зупинилось теж. Не страх, не відмова. Щось дрібне й незрозуміле, що прийшло в ту секунду між він прийшов і відчиняй.

Думка: а що далі?

Не в поганому сенсі. Просто — зараз я відчиню двері, він зайде, ми будемо говорити й це добре. Але що далі — завтра, післязавтра, через місяць? Я їду до Польщі в лютому. Він вступає до театрального. Ми обидва — у своїх окремих траєкторіях.

Де в цих траєкторіях — ми разом?

Ще один дзвінок.

Я стояла.

Третій дзвінок — і тиша.

Я чекала, чи буде четвертий.

Четвертого не було.

Я відійшла від дверей. Повернулась у кімнату. Сіла на диван.

Сиділа хвилину. Дві.

Думала: що я тільки що зробила? Він прийшов — я не відчинила. Не тому що не хотіла — хотіла. Просто стояла й думала, і думання тривало довше, ніж треба.

Взяла телефон.

Від нього — нічого.

Я підійшла до дверей знову. Відчинила.

Він сидів на підлозі в коридорі — спиною до стіни навпроти моїх дверей. З книжкою. Читав — або робив вигляд, що читає.

Підняв голову, коли двері відчинились.

— Ти іще тут, — сказала я.

— Казав — не кидаю того, що почав, — сказав він.

Я дивилась на нього — на цю людину, що сиділа на підлозі в коридорі й читала книжку, поки я стояла по інший бік дверей і думала.

— Скільки ти сидів?

— Дванадцять хвилин, — сказав він.

— Ти рахував?

— Ні. Але розділ — дванадцять хвилин приблизно.

Я відступила від дверей.

— Заходь.