Розділ 25. Перший поцілунок

Понеділок.

Після неділі.

Я прокинулась о шостій — той час, що люблю. Іще темно, але вже не ніч. Місто іще вирішує, яким буде день.

Лежала й думала про вчора. Про кав'ярню на Прорізній і розмову без захисту. Про Андріївський вночі — вже вдруге за цей місяць, але зовсім інакше. Про те, як він тримав мою руку і ми йшли і не знали куди і це добре.

Думала: чи вчора був поцілунок?

Так. Але я написала в плані — двадцять п'ята глава, перший поцілунок, після останнього знімального дня. Вчора — субота, останній знімальний день. Тридцять перша сцена.

Значить — вчора.

Але я не думала про нього як про перший поцілунок у тому сенсі, що чекаєш і записуєш. Просто — він стався. Після стопу, в алеї, в грудневому ботанічному саду. Природно — як рука, що лягла в руку двічі.

Я відкрила телефон.

Від Марка — о сьомій ранку, але я прокинулась раніше:

Доброго ранку. Думав про вчора.

Про що конкретно?

Про розмову. Ми добре поговорили.

Так.

Є іще речі, що не сказали.

Я знаю.

Не зараз — потім. Але є.

Добре.

Як ти сьогодні?

Я думала.

Добре. Почну монтаж.

Коли?

Сьогодні ввечері. Або після обіду.

Удачі.

Дякую. Ти?

Зустріч з Ярославом Івановичем. Документи для театрального.

Серйозно — вже?

Він сказав — подавай зараз. Я вирішив.

Я дивилась на це повідомлення.

Я рада.

Я теж. Трохи страшно.

Страшно — не причина не робити.

Пауза.

Ти повторила мої слова.

Тому що вони правильні.

До вечора?

До вечора.

---

Монтаж почала о тринадцятій.

Не тому що не могла раніше — просто вранці сиділа й думала. Не про фільм, не про монтаж. Про розмову вчора і про стажування і про три місяці.

Він сказав: їдь. Без драми. Просто — їдь.

Я думала: три місяці — не вічність. Але три місяці — теж не нічого.

Потім думала: він зараз підписує документи до театрального. Щось, що відкладав вісім років, — підписує сьогодні, в понеділок, після суботніх зйомок.

Я відкрила ноутбук і почала монтаж.

Перша сцена — знайома до деталей. Але в монтажі — інакша. Ти не знімаєш в реальному часі, ти береш шматки й складаєш. Бачиш, що є насправді.

Я монтувала й думала: ось воно. Ось що ми зняли.

Кожен кадр — рішення. Взяти цей чи той. Де поставити крапку, де — кому. Де дати тиші більше, де — скоротити.

О шістнадцятій зателефонувала Даринка.

— Почала?

— Так. З першої.

— Як матеріал?

— Краще, ніж думала.

— Казала тобі.

— Казала, — погодилась я. — Як твій день?

— Нормально. Перебираю знімальні нотатки. — Пауза. — Соломіє.

— Що?

— Учора — як?

— Добре.

— Тільки добре?

— Дуже добре.

— Розмовляли?

— По-справжньому. Без майданчика.

— І?

— І — добре. Він сказав: їдь на стажування.

— Так і сказав?

— Так. — Пауза. — Він казав — три місяці не вічність.

— Він правий.

— Знаю.

— Ти вирішила?

— Ще думаю.

— Соломіє.

— Що?

— Їдь. — Вона сказала це так само просто, як він. — Фільм зроблено. Захист у лютому. Потім — Польща.

— А він?

— Він сказав їдь, — нагадала вона. — Він — доросла людина з власною головою. Поважай це.

Я думала.

— Добре, — сказала я нарешті. — Їду.

— Нарешті, — сказала Даринка.

— Ти сьогодні третя людина, що каже нарешті.

— Хто перший?

— Лесь.

— Хто другий?

— Він.

— Про що він казав нарешті?

— Не казав, — сказала я. — Але коли написав про документи до театрального — відчувалось.

— Він подає?

— Так. Сьогодні.

— Добре. — Пауза. — Соломіє.

— Що?

— Ти змінилась за цей місяць.

— Всі кажуть.

— Бо правда. — Пауза. — На краще.

— Знаю.

— Добре, що знаєш.

Ми попрощались. Я повернулась до монтажу.

---

О дев'ятнадцятій — він написав:

Закінчив. Документи здав.

Як?

Страшно. Добре. Одночасно.

Так і має бути.

Ярослав Іванович сказав: нарешті.

Я засміялась.

Всі кажуть нарешті.

Він казав це вже рік, мабуть.

Ти рік зволікав?

Я зволікав вісім. Рік — він знав.

Як він відреагував?

Сказав: я думав, що не доживу.

Він жартував.

Напівжартував. Він давно хотів, щоб я оформив офіційно.

Чому тоді не тиснув?

Тому що знав — не можна тиснути. Треба, щоб сам.

Мудрий.

Дуже. — Пауза. — Соломіє.

Що?

Хочу побачити тебе сьогодні. Але якщо монтаж — розумію.

Я дивилась на монітор. Перша й друга сцени змонтовані. Третя — почата.

Монтаж зачекає.

Зачекає?

До завтра. Де ти?

На Подолі іще.

Та кав'ярня — відкрита?

Та сама на Подолі — так, до дванадцятої.

Двадцять хвилин.

Буду.

---

Ми прийшли майже одночасно — він з одного боку вулиці, я з іншого. Побачили одне одного здалеку.

Кав'ярня ввечері — майже порожня. Тихо, тепло. Ми взяли свій столик.

— Здав, — сказала я.

— Здав, — підтвердив він.

— Як відчувається?

— Як коли довго несеш щось важке й нарешті ставиш, — сказав він. — Легше. Але трохи дивно — що вже не несеш.

— Звикнеш.

— Мабуть.

Він виглядав інакше — не напружено, не втомлено. Просто — якийсь легший.

— Марку, — сказала я.

— Що?

— Я вирішила.

— Що вирішила?

— Стажування, — сказала я. — Їду.

Він дивився на мене секунду.

— Добре, — сказав він. — Коли повідомиш їм?

— Завтра.

— Добре.

— Ти справді радий?

— Радий, що ти вирішила, — сказав він. — Не радий, що їдеш. Але перше важливіше.