Розділ 24. Розмова

Неділя.

Ранок після.

Я прокинулась о восьмій і перше, що відчула — тишу. Не порожню — ту, що буває після важливого, коли воно вже відбулось і ти лежиш і думаєш: ось, є.

Вчора ввечері ми ходили Подолом і Андріївським — довго, без мети, просто ходили. Говорили — про Харків, про театр, про те, як він уперше зіграв на сцені й забув репліку, але продовжив і ніхто не помітив. Я розповідала про перший курс і фільм, що зробила і вважала жахливим — Білик сказав: є потенціал, але ти намагаєшся бути кимось іншим. Вона питала — ким. Ніким, сказав він, просто — собою.

Потім він проводив мене до метро. Ми стояли біля входу — і він не відпускав руку, поки я не сказала: їдь додому, вже пізно.

Він поїхав.

Я їхала метро і думала — не аналізувала, просто думала. Те хороше думання, де немає тривоги.

Тепер — ранок. Неділя.

Я зробила каву й сіла з телефоном.

Від Марка — повідомлення, написане о сьомій двадцять: Доброго ранку.

Просто два слова. Але від нього — рівно те, що треба.

Доброго, — написала я.

Він: Як ви?

Перше ви — він завжди казав ви на майданчику. Старий рефлекс.

Я посміхнулась.

Ти, — написала я.

Пауза — три секунди.

Як ти?

Добре. Як ти?

Добре. Є пропозиція.

Яка?

Поговорити. По-справжньому. Без майданчика, без зйомок, без після фільму як рамки. Просто — поговорити.

Я дивилась на повідомлення.

Де?

Є місце. Кав'ярня, але інша. Тихіша. О дванадцятій?

Добре.

До дванадцятої.

---

Кав'ярня на Прорізній — я знайшла її за адресою, що він надіслав. Маленька, майже непомітна ззовні. Всередині — кілька столиків, живі рослини на підвіконнях, запах хорошої кави.

Він прийшов першим — цього разу.

Сидів у кутку, подалі від вікна. Підняв голову, коли я зайшла. Посміхнувся — не та знайома вужча посмішка, що я звикла бачити на майданчику. Проста, відкрита.

— Прийшла, — сказав він.

— Прийшла.

Я сіла навпроти. Замовила каву, він уже мав.

— Місце знайшов сам? — запитала я.

— Ходжу сюди іноді, — сказав він. — Коли треба думати.

— Що думаєш тут?

— Різне. — Він взяв каву. — Сьогодні — думав, як починати розмову.

— Як?

— Не придумав. Тому вирішив — просто починати.

— Починай.

Він поставив каву.

— Соломіє, — сказав він.

— Що?

— Я хочу поговорити про те, що між нами. Без красивих слів — просто чесно. Що є й чого немає. Що я хочу й чого боюсь.

— Добре, — сказала я. — Я теж.

— Хто перший?

— Ти запропонував.

— Тоді — я.

Він думав кілька секунд. Не щоб зібратись — просто обирав, з чого.

— Я вже казав, що думав про тебе від першого дня, — почав він. — Це — правда. Але є іще. — Пауза. — Перші два тижні я думав, що це — майданчикове. Таке буває між акторами й режисерами. Інтенсивна робота, близькість, матеріал.

— А потім?

— Потім — восьма сцена, — сказав він. — Коли я прийшов після чотирьох годин сну й не в стані. Ти прийшла на лавку й запитала — що насправді. Не чому запізнився, не вибачайся й виправ. — Що насправді. — Пауза. — Тоді я зрозумів: це — не майданчикове.

— Чому саме тоді?

— Тому що ти прийшла, коли не мусила, — сказав він. — Режисер не мусить сидіти з актором на лавці й питати про його страхи. Ти прийшла — і питала без цілі. Просто — хотіла знати.

— Я питала, бо потрібен був матеріал.

— Ні, — сказав він. — Тоді — ні. Я бачив.

Я мовчала.

— Добре, — сказала я нарешті. — Не тільки матеріал. Але й матеріал теж.

— Знаю, — сказав він. — Тому й добре. Ти не розділяєш — це твоя робота й це я. В тебе — все разом. Це — складно, але правда.

— Ти не проти?

— Ні. Але хочу, щоб ти знала — я теж так.

— Як — теж?

— Мені важко розділяти, — сказав він. — Де я граю, а де я є. Антон і я — в цьому фільмі ми дуже близько. — Пауза. — Ти дала мені роль, де я міг бути собою через персонажа. Це — рідкість.

— Тому ти так грав.

— Тому я так грав, — підтвердив він.

Принесли мою каву. Я взяла — просто тримала, не пила.

— Моя черга, — сказала я.

— Кажи.

— Я боялась, — сказала я. — Від початку. Не тебе — ситуації.

— Чому?

— Тому що режисер і актор — це влада, — сказала я. — Я маю владу над тим, як він виглядає в кадрі, яке слово залишити, яке вирізати. Це — нерівність.

— Ти думала, що це заважає?

— Думала, що ускладнює, — сказала я. — Правило шість я написала й через це теж. Не тільки через власні відчуття.

— Але?

— Але ти ніколи не відчував себе в нерівності, — сказала я. — Навіть коли ти мав рацію й я не погоджувалась — ти казав своє й приймав моє рішення. Без образи, без тиску.

— Тому що я поважаю твою роботу, — сказав він.

— Знаю. Але не всі можуть — поважати й водночас мати власну позицію. Це — рідкість.

— Ти навчила, — сказав він.

— Що?

— Я дивився, як ти приймаєш мої пропозиції, коли вони кращі, — сказав він. — Без захисту власного сценарію. Просто — бачиш краще й берёш. — Пауза. — Я навчився від тебе: приймати чуже — не означає здаватися.

Я думала про це.

— Ми вчились одне від одного, — сказала я.

— Так ми вже казали.

— Це — важливо повторити.

— Чому?

— Тому що це — основа, — сказала я. — Якщо ми можемо вчитись одне від одного — ми можемо й іншому.

— Чому іншому?

— Жити разом, — сказала я просто.

Він мовчав секунду.

— Ти думаєш про це?

— Думаю, — сказала я. — Не зараз — не одразу. Але думаю.

— Добре, — сказав він.

— Тебе це не лякає?

— Ні.

— Чому?

— Тому що жити з людиною, від якої вчишся, — це не страшно, — сказав він. — Це — цікаво.

Я думала.

— Є іще, — сказала я.

— Кажи.

— Я звикла бути сама, — сказала я. — Не в поганому сенсі — я не самотня. Але звикла приймати рішення сама. Жити за власним розкладом. — Пауза. — Це — треба буде змінювати.