Розділ 23. Він теж

Субота — після зйомок.

Кав'ярня на Подолі. Та сама, що після вівторкових зйомок.

Ми сіли вчотирьох — я, Марко, Даринка, Остап. Але цього разу щось інше: Марко сидів поруч зі мною, а не навпроти. Просто — поруч. І це маленьке *поруч* змінювало все.

Даринка замовила щось гаряче — вона завжди мерзла після вуличних зйомок. Остап — каву. Ми з Марком — теж каву.

— Отже, — сказала Даринка, коли офіціант пішов.

— Отже, — повторила я.

— Фільм закінчено.

— Зйомки закінчено, — поправила я. — Фільм — у монтажі.

— Зйомки закінчено, — погодилась вона. — І дещо ще.

— Даринко.

— Що? Я просто кажу — дещо ще.

Остап дивився в вікно з тим самим виглядом — все чую, нічого не помічаю.

— Остап, — сказала Даринка.

— Що?

— Ти ж не здивований?

— Ні, — сказав він просто.

— З якого моменту?

— З восьмої сцени, — сказав він. — Тієї, де вони сварились і він повернувся.

Я здивувалась.

— Чому з восьмої?

— Бо він повернувся, — сказав Остап. — Люди, яким байдуже, не повертаються через годину після сварки.

Марко посміхнувся.

— Остап мовчазний, але бачить, — сказав він.

— Я звукорежисер, — сказав Остап. — Я чую те, що між словами.

Принесли замовлення. Ми замовкли на хвилину.

Потім Даринка — без передмови, як завжди:

— Марку. Розкажи.

— Що розповісти?

— Своє, — сказала вона. — Ти знав від початку? Чи поступово?

Він думав.

— Від першого дня, — сказав він нарешті.

— Від якого моменту першого дня?

— Коли вона зупинила зйомки в перший раз і підійшла до мене, — сказав він. — Не кричала, не тиснула. Підійшла й сказала: Антон — людина, що не вміє чути. Скажіть це тілом, не словами. — Пауза. — Так не говорять режисери, що просто хочуть виконання. Так говорять люди, що розуміють.

— І від цього? — запитала Даринка.

— Від цього почав думати, — сказав він. — А кав'ярня вже зникла раніше.

— Коли?

— На першій зустрічі. Вона слухала монолог — і в кімнаті нікого не було, крім неї.

Я дивилась на свою каву.

— Ви не казали мені цього раніше.

— Казав по-іншому, — сказав він. — Кав'ярня зникла — казав.

— Але не що це означало.

— Тому що правило шість, — сказав він. — Потім — після фільму.

— А зараз — після фільму.

— Так.

Даринка дивилась на нас обох із тим теплим і трохи іронічним виразом, що я вже добре знала.

— Лесь знав? — запитала вона Марка.

— Я казав, — сказав він. — Два тижні тому.

— Що казав?

— Що є людина. Що після фільму — скажу.

— І він що?

— Сказав: надто довго чекаєш.

— Лесь розумний, — сказала Даринка.

— Іноді, — погодився Марко.

Остап поставив чашку.

— Можна питання? — запитав він.

Всі подивились на нього — він рідко питав.

— Що буде тепер? — запитав він. — З роботою. Ви ще будете знімати разом?

Я думала.

— Монтаж — я сама, — сказала я. — Це — моя частина.

— Але після?

— Після — захист, — сказала я. — Потім — нові проекти.

— Він буде в нових проектах?

Я подивилась на Марка.

— Це від нього залежить, — сказала я.

— Залежить? — Остап.

— Він подає документи до театрального, — сказала я. — Це — пріоритет.

— Ви казали йому так? — здивувалась Даринка.

— Так думаю.

— Марку, — сказала Даринка. — Що ти думаєш?

— Думаю — театральне й кіно не взаємовиключне, — сказав він. — Можна і те, і те. — Пауза. — Але спершу — театральне. Вона права.

— Чому?

— Тому що це — незавершена справа, — сказав він. — Давня. Я уникав її вісім років. — Пауза. — Ваш фільм показав мені, що уникати власних питань — це Антон. Я — не хочу бути Антоном.

— Ти вже не Антон, — сказала я.

— Стаю, — поправив він. — Іще не повністю.

— Тридцять перша сцена, — сказала Даринка тихо.

— Так, — погодився він. — Тридцять перша.

---

О сімнадцятій Остап пішов — сімейні справи. Даринка залишилась іще трохи, потім теж попрощалась.

— Завтра зателефоную, — сказала вона мені. — По монтажу.

— Завтра, — погодилась я.

Вона взяла куртку. Потім зупинилась.

— Марку, — сказала вона.

— Що?

— Дякую.

— За що?

— За фільм, — сказала вона. — І за те, що ти зробив із нею.

— Що зробив?

— Вона відкрила зошит у кав'ярні — ти бачив?

— Бачив.

— Сьогодні — не відкрила, — сказала Даринка. — Весь день. Вперше за місяць.

Вона пішла.

Ми залишились удвох.

---

Кав'ярня ставала тихішою — вечір, суботній відтік. За вікном Поділ темнів поступово.

— Соломіє, — сказав він.

— Що?

— Вона права. Ти не відкривала зошит.

— Помітив.

— Навмисно?

— Ні, — сказала я. — Просто — не хотілось.

— Чому?

— Тому що сьогодні — я хотіла бути тут, — сказала я. — Не в нотатках. Тут.

— Це — добре.

— Знаю. Ти казав мені про це від початку.

— Казав, — погодився він. — Ти слухала.

— Не одразу.

— Але слухала, — повторив він.

Ми замовкли.

— Марку, — сказала я нарешті.

— Що?

— Лесь. Розкажи про нього.

— Навіщо?

— Хочу знати, — сказала я. — Він важливий для тебе. Значить — хочу знати.

Він думав.

— Ми познайомились у театрі, — сказав він. — Вісім років тому. Він не актор — він приходив дивитись вистави. Потім познайомились після однієї. Виявилось — живемо в одному кварталі.

— Давно знайомі.

— Дуже. Він — той, хто скаже правду, коли ніхто інший не скаже. — Пауза. — Як твоя Даринка.

— Вони схожі.

— Дуже, — погодився він. — Може, тому ми з тобою — теж.

— Що — теж?

— Схожі. У важливому.

Я думала.

— У чому важливому?

— Обидва вибрали роботу, що вимагає бачити людей, — сказав він. — Ти — через камеру. Я — зі сцени. Обидва — живемо в тому, що бачимо.

— І обидва — зустріли когось, хто бачить у відповідь.

— Так, — сказав він. — Саме.