Розділ 20. Оля повертається

Четвер.

Останній вільний день перед фінальними зйомками.

Я прокинулась о сьомій і одразу відчула — щось у повітрі. Не погано. Просто — відчуття, що щось наближається й уже зовсім близько.

Два знімальних дні.

П'ятниця і субота — і фільм закінчується.

Я зробила каву й сіла з зошитом. Не для нотаток до сцен — просто так. Відкрила чисту сторінку й думала. Про фільм. Про те, що було за місяць зйомок. Про першу зустріч у кав'ярні Кіноман і монолог без аркуша, від якого зникла кав'ярня.

Написала: Тридцять одна сцена. Місяць роботи. Що я знаю тепер, чого не знала тоді?

Думала.

Потім написала список — довгий, з різних боків. Про кіно, про акторів, про те, як знімати і як не знімати, про Білика й Фелліні й Тарковського.

І в кінці: Про те, що відпускати — не означає губити. Іноді відпускаєш — і знаходиш краще.

Поклала ручку.

Телефон завібрував.

Не Марко — Даринка.

— Соломіє.

— Що?

— Є ситуація.

— Яка? — я одразу насторожилась — після понеділкової камери.

— Не технічна, — сказала вона. — Людська.

— Кажи.

— Вчора ввечері мені написала Катя. Та, що грала Олю.

— Що їй треба?

— Вона хоче знімальний день завтра. Каже, що придумала щось для Олі — додаткову сцену, що зробить персонажа глибшим.

Я мовчала.

— Яку сцену? — запитала я нарешті.

— Вона написала — Оля приходить до Антона ще раз. Серйозно. Признається, що хоче повернутись.

Я думала.

— Ця сцена є в сценарії, — сказала я нарешті.

— Є?

— Двадцята, — сказала я. — Оля повертається серйозно, Антон каже ні. Ми знімали її тоді, коли Катя вже йшла. Без неї.

— Соломіє. В двадцятій — Оля не з'являється фізично. Тільки Антон розповідає Олені про розмову з Олею.

Я відкрила сценарій.

Двадцята — Антон говорить Олені: *Оля приходила. Я сказав ні*.

Катя права — Оля в кадрі не з'являлась. Тільки через слова Антона.

— Вона хоче зняти ту розмову, — сказала я.

— Так. З нею в кадрі.

— Навіщо?

— Каже — щоб глядач бачив Олю. Не тільки чув про неї.

— Це — не мій фільм, якщо я вставлю сцену через місяць після зйомок за день до фіналу.

— Знаю. Тому й питаю тебе, а не просто скажу їй так.

Я думала.

— Чому вона вирішила зараз? — запитала я. — Чому не тоді, коли ми знімали?

— Не знаю. Можливо — побачила щось у матеріалі?

— Звідки вона бачила матеріал?

— Не знаю.

Я думала іще.

Потім написала Маркові: Є ситуація. Катя хоче додаткову сцену. Знаєш про це?

Він відповів за три хвилини: Вона мені писала вчора ввечері. Я не відповідав.

Чому?

Бо це — ваше рішення. Не моє.

Як ви думаєте — треба?

Пауза.

Потім: Можемо поговорити?

Телефонуйте.

---

— Соломіє, — сказав він.

— Розкажіть.

— Катя написала мені вчора — сказала, що хоче знімальний день. Хоче, щоб Оля в кадрі поговорила з Антоном, а не тільки через переказ.

— Вона пояснила навіщо?

— Сказала — хоче, щоб Оля була реальною людиною. Не тільки іменем.

— І що ви думаєте?

Він мовчав кілька секунд.

— Думаю, що Катя — хороша актриса й хоче більше роботи, — сказав він. — Це — зрозуміло.

— Але?

— Але ваш фільм вже має свою структуру. І Оля в ньому існує саме так, як ви вирішили. Через слова Антона — не в кадрі. Це — вибір режисера.

— Ви вважаєте, що не треба?

— Я вважаю, — сказав він, — що ви вже прийняли рішення. До того, як зателефонували мені.

Я думала.

— Так, — сказала я нарешті.

— Скажіть.

— Оля поза кадром — не випадковість, — сказала я. — Коли Антон розповідає про неї Олені — важливо, що ми бачимо тільки його реакцію. Не Олю. Бо для Олени — Оля не реальна людина. Вона — страх. Символ того, що може бути, якщо Антон знову відступить.

— Якщо Олю показати в кадрі — вона стане реальною людиною.

— Так. І фільм стане про інше.

— Що скажете Каті?

— Скажу — ні.

— Вона буде розчарована.

— Знаю.

— Ви переживаєте через це?

— Трохи, — сказала я чесно. — Але менше, ніж якби зняла і зіпсувала фільм.

— Тоді — це правильне рішення.

— Так думаю.

— Соломіє.

— Що?

— Місяць тому ви б переживали більше.

— Я знаю.

— Що змінилось?

— Я стала довіряти своїм рішенням, — сказала я. — Не тільки технічним. Художнім теж.

— Білик би похвалив.

— Може, скаже завтра. Він буде на зйомках тридцятої.

— Він приходить на зйомки?

— Попросив, — сказала я. — Перший раз за весь фільм. Мабуть, хоче подивитись наживо перед захистом.

— Це — серйозно.

— Дуже. — Пауза. — Марку.

— Що?

— Дякую.

— За що?

— За те, що не відповіли Каті без мене. Могли погодитись самостійно.

— Це — не моє рішення, — повторив він. — Ніколи не було.

— Деякі актори думають інакше.

— Я не деякі актори, — сказав він. — Ваш фільм — ваш.

— Наш, — сказала я.

Тиша.

— Наш, — повторив він тихо. — Добре.

---

Я зателефонувала Каті о дванадцятій.

Вона взяла після першого гудка — чекала.

— Соломіє, — сказала вона. — Я думаю, ви вирішили.

— Так, — сказала я. — Ні.

Коротка пауза.

— Можу знати чому?

— Оля поза кадром — це рішення, що я приймала свідомо. Не помилка, що треба виправити. — Пауза. — Коли Антон розповідає про Олю Олені — важливо, що ми бачимо тільки його реакцію. Якщо Оля в кадрі — фільм стає іншим.

— Але Оля — реальна людина. Вона заслуговує...

— Катю, — перебила я. — У моєму фільмі Оля не реальна людина. Вона — те, що Антон несе з собою. Те, від чого він тікав. Якщо я показую її в кадрі — вона стає реальною. І фільм стає про конкуренцію. А він — не про це.

Мовчання.

— Ви думали про це давно, — сказала вона нарешті.

— З початку.

— Добре. — Коротка пауза. — Я розумію.