Розділ 19. Між дублями

Вівторок.

Вільний день між знімальними.

Я прокинулась о восьмій — пізно для мене. Лежала й думала про те, що попереду. П'ятниця — тридцята сцена. Субота — тридцять перша. Фінал.

Два знімальних дні.

А між ними — сьогодні й четвер. Вільні.

Я відкрила ноутбук і переглянула монтаж усього, що маємо. Від першої до двадцять дев'ятої сцени — дві з половиною години чорнового матеріалу. Фінальний монтаж буде коротшим — хвилин сорок п'ять, може п'ятдесят.

Але зараз — я дивилась не як монтажер. Просто — дивилась.

Помітила речі, що раніше не бачила. Не в окремих сценах — у тому, як вони складаються разом. Як Антон змінювався від першої до двадцять дев'ятої. Як в ньому — кадр за кадром, сцена за сценою — щось ставало видимим.

Думала: ось що таке характер у кіно. Не рішення, не монолог. Сума дрібних моментів — погляд між дублями, рука на підвіконні, тінь від ліхтаря.

О десятій зателефонував Марко.

— Соломіє.

— Що?

— Є вільний час?

— Сьогодні вільний день.

— Знаю. Але є вільний час — чи ви за ноутбуком?

Я поглянула на екран.

— За ноутбуком, — визнала я.

— Я так і думав.

— Марку.

— Що?

— Навіщо телефонуєте, якщо вже знаєте відповідь?

— Тому що хочу запропонувати альтернативу.

— Яку?

— Зустрітись, — сказав він. — Не по роботі. Просто — зустрітись.

Я мовчала секунду.

— Просто зустрітись.

— Так. Є місце на Подолі — невелика кав'ярня. Хороша кава й вони показують старі фільми. По вівторках — завжди щось цікаве.

— Які фільми?

— Не знаю сьогодні. Але зазвичай — хороші.

— Це — робоча зустріч?

— Ні.

— Тоді — правило шість.

— Правило шість, — погодився він. — Але ми не на майданчику. І не між дублями. Це — вівторок, вільний день, кав'ярня на Подолі.

— Фільм іще не закінчився.

— Ні, — сказав він. — Але ми можемо сидіти в кав'ярні й дивитись старий фільм. Це — не порушення нічого.

Я думала.

— О котрій? — запитала я.

— О чотирнадцятій. Фільм починається о п'ятнадцятій.

— Яка кав'ярня?

Він дав адресу.

— До чотирнадцятої, — сказав він.

— До чотирнадцятої.

---

Кав'ярня називалась «Тінь» — невелика, на першому поверсі старого будинку на Подолі. Всередині — десятків зо два місць, стіни з постерами старих фільмів, маленький екран у кутку. Не кінотеатр — саме кав'ярня, де іноді показують кіно.

Я прийшла о тринадцятій п'ятдесят.

Він — о тринадцятій п'ятдесят сім. Три хвилини до.

— Знаходите нові способи приходити раніше, — сказала я.

— Намагаюсь.

Ми взяли каву — він чай, я американо. Сіли за столик збоку від екрана — звідси добре видно, але не впритул.

— Що показують? — запитала я.

— Зараз дізнаємось. — Він подивився на дошку біля входу. — Фелліні. *Вісім з половиною*.

Я дивилась на нього.

— Ви не знали?

— Я знав, — визнав він. — Хотів подивитись вашу реакцію.

— Ви навмисно привели мене на Фелліні?

— Фелліні — хороший режисер.

— Я знаю, що Фелліні хороший режисер. Але ви привели режисера-студентку на перегляд Фелліні у вівторок і зробили вигляд, що не знали.

— Я знав, що вам сподобається.

— Марку.

— Що?

— Ви маніпулюєте.

— Я запрошую на хороший фільм, — сказав він. — Є різниця.

Я дивилась на нього — і не могла стримати посмішки.

— Добре, — сказала я. — Фелліні.

Він трохи посміхнувся.

— Ви бачили?

— Двічі. На першому курсі й на третьому. Різні фільми щоразу.

— Як це?

— Коли дивишся вдруге — бачиш інше. Те, чого не бачив уперше.

— Тому що змінився, — сказав він.

— Так.

— Кіно не змінюється — ти змінюєшся, — сказав він. — І фільм стає іншим.

— Саме.

— Це — одна з причин, чому я люблю старі фільми, — сказав він. — Вони існують давно й кожне нове покоління бачить своє.

— Ви думали про це?

— Я думаю про кіно часто, — сказав він. — Відколи почав у вашому фільмі — ще частіше.

— Що думаєте?

— Що кіно — це те, що залишається, — сказав він. — Люди йдуть. А кадр — є. Фелліні помер тридцять років тому. Але його фільм іще показують у маленькій кав'ярні на Подолі у вівторок.

— І хтось іще вперше бачить.

— Саме.

Я думала про це.

— Марку, — сказала я.

— Що?

— Ви думаєте про те, що залишиться від нашого фільму?

Він думав.

— Думаю, — сказав він. — Але не часто. Частіше думаю про те, що є зараз.

— Зйомки?

— Зйомки. І те, що між ними.

— Між дублями, — сказала я.

— Між дублями, — погодився він. — І між знімальними днями. Як зараз.

Почався фільм.

---

Вісім з половиною — чорно-біле, з тим особливим ритмом, що є тільки в Фелліні. Ми дивились мовчки.

Але іноді говорили — тихо, щоб не заважати іншим.

— Ваш улюблений Фелліні? — запитав він тихо між сценами.

— Амаркорд, — сказала я. — Ваш?

— Цей, — сказав він. — *Вісім з половиною*.

— Чому?

— Гвідо — режисер, що не знає, що знімати, — сказав він. — Але фільм, що він не може зняти — стає фільмом. Те, від чого тікав — стає матеріалом.

— Страх стає сценарієм.

— Так.

— Це — ваш метод.

— Іноді.

Я дивилась на екран.

— Мій улюблений кадр у цьому фільмі, — сказала я тихо, — де він стоїть у натовпі людей зі свого минулого. І всі говорять водночас. Але він — мовчить.

— Режисер серед своїх персонажів.

— Серед людей, що зробили його тим, ким він є, — сказала я. — І він не знає, що робити з ними всіма.

— Ви знаєте, що робити з вашими?

Я думала.

— Краще, ніж три місяці тому, — сказала я нарешті.

— Що змінилось?

— Зйомки, — сказала я. — Фільм.

— Тільки?

Я мовчала секунду.

— Ні, — сказала я. — Не тільки.

Він кивнув. Не питав далі.

Ми дивились.

О якійсь сцені він тихо сказав:

— Ці репліки — Маструяні говорить їх так, ніби не говорить взагалі.