Розділ 17. Стара рана

П'ятниця.

Вільний день — але Марко їхав до матері.

Я знала про це з четверга. Він сказав — їду вранці, повернусь у неділю ввечері.

Субота — зйомки без нього. Двадцять восьма сцена — тільки Олена. Монолог, що вона говорить сама собі. Або — не сама. Говорить тому, кого немає поруч.

Я готувалась до неї з ранку.

Але о десятій — відкрила не зошит зі сценарієм, а щось інше. Ту папку на ноутбуці, що відкривала рідко. Де лежали старі нотатки — ще з першого курсу. Наброски, ідеї, записи семінарів.

Там лежав і текст — написаний три роки тому.

Я його не публікувала, нікому не показувала. Просто написала одного разу вночі й залишила. Три сторінки про батька — не художнє, не для фільму. Просто текст, що треба було кудись покласти.

Я перечитала.

Думала: три роки — і це все іще болить так само. Не гостро — час прибирає гостроту. Але є.

Батько тут — він живе в тому самому місті. Ми зустрічаємось кілька разів на рік. Говоримо про нейтральне — погоду, новини, її навчання. Він питає як справи і задовольняється коротким нормально.

Він ніколи не питав про фільми.

Жодного разу за чотири роки навчання — жодного питання про те, що вона знімає.

Я закрила папку.

Встала. Зробила каву. Стояла біля вікна й думала про те, що написала вчора в зошиті й що буде в двадцять восьмій сцені.

Олена в двадцять восьмій говорить про батька.

Я писала цю сцену місяць тому — і тоді здавалось, що це про Олену. Тепер — читала й думала: це дуже точно про мене.

Телефон завібрував.

Марко: Їду. Мати — краще, ніж думав. Голос бадьоріший.

Я посміхнулась.

Добре. Передавайте їй.

Він: Передам. Як ви?

Готуюсь до двадцять восьмої.

Складна сцена.

Знаю.

Ви впораєтесь.

Я дивилась на це повідомлення. Просте. Без пояснень, без деталей. Просто — ви впораєтесь.

Дякую, — написала я.

До неділі.

До неділі.

---

Субота.

Локація — університет знову. Той самий коридор. Але тепер — аудиторія.

Маленька аудиторія, де я сиділа на парах. Рядів сім, проектор попереду. Білик читав тут лекції на другому курсі — я пам'ятала кожне місце, де сиділа.

Сьогодні — тільки ми з Даринкою та Остапом. Марко — в Харкові, Мирослава взяла вихідний.

Двадцять восьма сцена — Олена сама.

— Готова? — запитала Даринка.

— Дай хвилину.

Я сіла в аудиторії — не за столик актора. Просто в один із рядів, де колись сиділа як студентка.

Думала.

Двадцять восьма — Олена говорить. Антона немає поруч, але вона говорить до нього. Або — говорить сама собі й уявляє, що він чує.

Текст — я писала тричі. Перша версія занадто пояснювала. Друга — занадто акторська. Третя — та, що залишилась.

Олена говорить про батька. Про те, як він пішов. Про те, як вона вирішила: більше ніколи не залежати від того, що не контролюєш. Більше ніколи не чекати, коли хтось вирішить залишитись.

Потім — зупиняється.

І говорить тихіше: але Антон протягнув руку. І я поклала свою.

Я знала, що ця сцена вимагає від мене чогось, що я рідко давала. Не майстерності — вона є. Не технічної точності — це можу.

Чогось іншого.

Відкритості, що не захищена.

Я встала.

— Починаємо, — сказала я.

---

Перший дубль.

Я стояла в центрі аудиторії. Даринка — збоку, з камерою. Остап — звук.

— Мотор. Хлопавка. Двадцять восьма, перший дубль.

Я говорила.

Текст Олени — чотири хвилини. Я його знала напам'ять, але не заучувала механічно. Просто — він увійшов, бо я сама писала.

Перший дубль — хороший технічно. Я говорила рівно, точно, без помилок. Темп правильний.

Але коли Даринка сказала стоп і ми переглянули — я побачила.

Занадто рівно.

Олена говорить правду — і ця правда має нерівність. Місця, де важко. Місця, де голос міняється. Не плач — просто нерівність справжнього.

У першому дублі — рівно. Як текст, що вивчила.

— Другий, — сказала я.

— Що змінюємо? — запитала Даринка.

— Нерівність, — сказала я. — Я маю пустити нерівність.

Вона кивнула.

— П'ять хвилин?

— Три.

Я сіла — назад у той ряд, де колись сиділа. Заплющила очі.

Думала не про текст. Думала про ту папку на ноутбуці. Про три сторінки, що писала три роки тому вночі.

Про батька, що живе в тому самому місті й не питав про фільми.

Не злість — просто є. Стара рана, що не болить гостро. Але є.

Я відкрила очі.

— Готова.

---

Другий дубль.

— Мотор. Хлопавка. Двадцять восьма, другий дубль.

Я говорила.

Цього разу — не контролювала рівність. Просто говорила.

І текст Олени йшов — але не як вивчений. Як той, що виходить, бо треба виходити. Місцями — зупинялась. Не через забуття — через те, що важко говорити деякі речі навіть тоді, коли знаєш їх напам'ять.

Місце про батька — він пішов не тому що не міг залишитись. Він пішов тому що не хотів — я зупинилась.

Одна секунда.

Потім продовжила.

Але в тій секунді — все.

Даринка не зупиняла.

Остап не зупиняв.

Я говорила далі — до місця, де Олена говорить про протягнуту руку. І тут — голос змінився. Не до болю від батька. До чогось іншого. Тихішого й складнішого.

Він протягнув руку. І я поклала свою. Я не вирішувала — просто поклала. Може, це і є те, від чого я тікала. Не від батька. Від того, що може знову боляче.

— Стоп.

Тиша в аудиторії.

Я стояла нерухомо. Думала.

Потім Остап сказав — тихіше, ніж зазвичай:

— Оце так.

Даринка мовчала. Коли я обернулась — вона стояла з камерою й дивилась на мене.

— Переглянемо, — сказала я.

Ми переглянули.

Чотири хвилини — Олена в порожній аудиторії. Говорить. Та зупинка на секунду — він пішов тому що не хотів — вона є в кадрі. Маленька. Але є.

І місце про протягнуту руку — голос там інший. Тихіший. Як людина, що говорить щось, що ще не вирішила, чи хоче визнавати.