Розділ 15. Даринка говорить

Вівторок.

Вільний день.

Вранці я довго сиділа з кавою й не відкривала ноутбука. Просто сиділа й думала про вчора. Про двадцять п'яту сцену. Про протягнуту руку й про те, що я поклала свою без думки — просто поклала.

Про те, що сказала: я теж зберігаю.

Правило шість тримається. Ми нічого не робили. Ми знімали фільм — і в ньому відбуваються речі, що відбуваються. Актор і режисер знаходять матеріал. Іноді матеріал знаходить їх.

Але те, що я сказала: я теж зберігаю — це не про матеріал.

Це про мене.

О десятій зателефонувала Даринка.

— Соломіє.

— Що?

— Ти зараз вдома?

— Так.

— Можна заїду? Є розмова.

Я думала секунду.

— Заїжджай.

---

Вона приїхала о десятій тридцять — без камери, без кейса. Просто Даринка, що прийшла поговорити.

Я зробила каву на двох. Ми сіли за стіл.

— Що трапилось? — запитала я.

— Нічого, — сказала вона. — Або — все нормально. Я просто хочу сказати тобі щось.

— Кажи.

Вона взяла каву. Подивилась на мене.

— Ти закохана, — сказала вона.

Тиша.

Я дивилась на свою каву.

— Даринко, — сказала я нарешті.

— Що?

— Ти приїхала скзати мені це?

— Я приїхала сказати тобі це, — підтвердила вона. — Бо хтось має. А ти сама собі не скажеш.

— Я не закохана.

— Соломіє.

— Ми — режисер і актор. Є правило шість.

— Я знаю про правило шість, — сказала вона. — Я була присутня, коли ви його обговорювали. Я знімала вас останні три тижні. — Пауза. — І я бачу.

— Що ти бачиш?

— Ти хочеш, щоб я перелічила?

— Так.

Вона поставила каву. Склала руки.

— Ти дивишся на нього між дублями, — сказала вона. — Не оцінювально — як режисер. По-іншому.

— Я оцінюю акторський стан.

— Ти закриваєш очі після хороших дублів, — продовжила вона. — Завжди. Але після його дублів — довше.

— Я зберігаю матеріал.

— Ти принесла йому чай на нічних зйомках.

— Він приніс чай. У термосі.

— Ти взяла, — сказала вона. — І посміхнулась. Соломіє, я не бачила, щоб ти посміхалась від чаю в термосі. Ніколи.

— Це — нісенітниця.

— Двадцять п'ята сцена, — сказала вона. — Вчора. Він протягнув руку. Ти поклала свою. — Пауза. — Після стопу ти стояла й дивилась на свою руку. Двадцять секунд. Я рахувала.

Я мовчала.

— Це — Олена дивилась на руку, — сказала я.

— Соломіє, — сказала Даринка тихо. — Я знімала твоє обличчя двадцять секунд. Це не Олена.

Тиша.

Я встала. Підійшла до вікна. Дивилась на вулицю.

— Що ти хочеш від мене? — запитала я нарешті.

— Нічого, — сказала вона. — Просто щоб ти знала. Що я бачу. Що це — очевидно.

— Кому очевидно?

— Мені, — сказала вона. — Остапу, мабуть. Мирославі — не знаю, вона менше на майданчику. — Пауза. — І йому.

— Ти говорила з ним?

— Ні. Але я знімала його теж. Як він дивиться на тебе між дублями.

— Як?

— Так, ніби ти — найцікавіше, що є в кадрі. Навіть коли ти не в кадрі.

Я стояла біля вікна й думала.

— Є правило шість, — сказала я нарешті.

— Знаю.

— Ми тримаємо його.

— Знаю.

— І ми обговорили — після фільму.

Даринка мовчала секунду.

— Ви обговорили після фільму?

— Він сказав — є фільм. Після — можна говорити про все інше.

— І ти що сказала?

— Побачимо.

— Побачимо, — повторила вона. Не іронічно — обдумуючи. — Тобто ти вже знаєш, що буде після фільму.

— Я сказала — побачимо.

— Соломіє. — Вона встала й підійшла до мене. Стала поруч і теж подивилась у вікно. — Ти знаєш.

Я мовчала.

— Ти знаєш відповідь, — сказала вона. — Вже. Просто ще не сказала собі.

— Правило шість.

— Правило шість ти написала, бо вже тоді знала, — сказала вона. — На першій зустрічі в кав'ярні. Він читав монолог — і ти написала правило шість.

Я обернулась.

— Звідки ти знаєш про першу зустріч?

— Ти розповідала. Пам'ятаєш — у неділю, перший перегляд матеріалу? Ти сказала: на першому читанні кав'ярня зникла.

— Я казала це вголос?

— Мені. Ти не пам'ятаєш.

Я думала. Не пам'ятала. Але — могла.

— Даринко, — сказала я.

— Що?

— Що ти хочеш, щоб я зробила?

— Нічого, — сказала вона. — Я не кажу тобі щось робити. Є правило — тримай. Є фільм — знімай. — Пауза. — Але знай. Просто — знай. Не ховайся від цього в нотатках.

— Я не ховаюсь.

— Ти переглядала матеріал двадцять п'ятої вчора ввечері?

— Ні.

— Ти відкривала зошит після зйомок?

— Ні.

— Ти думала про шістнадцяту й сімнадцяту сцени, що знімаємо в четвер?

— Трохи.

— Трохи, — повторила вона. — Це — прогрес.

Я подивилась на неї.

— Ти хочеш мені сказати, що прогрес.

— Я хочу сказати — ти інакша з часу, як він з'явився, — сказала вона. — Не гірша. Інакша. — Пауза. — Ти їдеш у кав'ярні з командою. Ти не відкриваєш зошит між дублями. Ти взяла чай із термоса й посміхнулась. — Вона повернулась до столу, взяла каву. — Це не тільки він, я знаю. Це і Білик, і фільм, і всі три тижні. Але він — частина.

— Важлива частина, — сказала я тихо.

Даринка кивнула.

— Ось.

— Ось — що?

— Ось ти й сказала.

Я мовчала.

— Важлива частина, — повторила вона. — Не *хороший актор*. Не *корисна людина для фільму*. Важлива.

Я сіла назад.

— Даринко, — сказала я нарешті.

— Що?

— Що мені робити?

— Нічого, — сказала вона. — Продовжувати знімати. Тримати правило ще два тижні. А потім — сказати те, що знаєш.

— Після фільму.

— Після фільму, — підтвердила вона.

— А якщо я помиляюсь?

— Ти не помиляєшся, — сказала вона. — Але навіть якщо — ти Соломія Дяченко. Ти знімаєш дипломний фільм і переписуєш сцени вночі й знаходиш рішення там, де їх немає. Ти впораєшся.

Я думала.

— Чому ти мені це кажеш? — запитала я. — Сьогодні, не раніше, не пізніше.

Вона думала секунду.