Розділ 11. Оля

Понеділок.

Вільний день — технічно.

Насправді я сиділа вдома й монтувала чорновий варіант перших сімнадцяти сцен. Чорновий монтаж — не фінальний, просто щоб бачити, як матеріал складається разом. Де є проблеми. Де — все краще, ніж думала.

О десятій ранку Білик написав: Хочу подивитись матеріал. Коли зручно?

Я відповіла: Середа, одинадцята.

Він: Добре.

Я повернулась до монтажу.

О дванадцятій — знову телефон. Марко.

Є хвилина?

Що трапилось?

Нічого термінового. Питання по вісімнадцятій сцені.

Я трохи здивувалась — до вісімнадцятої ще три дні. Ми ще не відзняли п'ятнадцяту з шістнадцятою з Олею, ще не...

Стоп.

Вісімнадцята — перша сцена, де з'являється Оля. Колишня Антона. Я забула, що написала її. Вона з'являється раптово — приходить на зйомальний майданчик до Антона, обіймає його, і Олена бачить.

Я перечитала вісімнадцяту вчора й думала: ця сцена незручна. Не в поганому сенсі — в тому, де незручність і є суть.

Телефонуйте, — написала я.

Він зателефонував за хвилину.

— Соломіє.

— Що за питання?

— Оля в вісімнадцятій, — сказав він. — Хто вона для Антона зараз?

— Минуле, що він не вирішив, — сказала я.

— Не вирішив — як?

— Вони розійшлись, але без крапки, — сказала я. — Він просто перестав зустрічатись. Без розмови, без пояснень.

— Типово для нього.

— Так, — погодилась я. — Антон уникає завершень. Якщо щось закінчити — треба визнати, що воно було.

— А якщо не закінчити — можна вдавати, що й не починалось?

— Приблизно.

Він мовчав секунду.

— Тоді Оля — не просто колишня. Вона — доказ того, що він уникає.

— Так. Коли вона з'являється — Антон стикається з власним патерном. Не з нею — з собою.

— І Олена це бачить.

— Олена бачить людину, що не вміє завершувати.

— І розуміє, що може стати наступною незавершеною.

Я мовчала секунду.

— Ви дуже точно описали те, що я не написала вголос.

— Я читаю між рядків, — сказав він. — Ви знаєте.

— Знаю.

— Тоді моє питання — як Антон поводиться з Олею в цій сцені. Він радий її бачити?

— Ні.

— Боїться?

— Трохи. Але більше — ніяковіє.

— Ніяковіє — тому що Олена поруч?

— Ніяковіє, тому що він бачить себе її очима, — сказала я. — Людиною, що пішла без слова.

— Тоді він не дивитиметься на Олю?

— Він дивитиметься — але не в очі.

— Добре, — сказав він. — Дякую.

— Іще питання?

— Ні. Просто — хотів зрозуміти до зйомок.

— Хвалю за підготовку.

— Після четверга — стараюсь, — сказав він. Без іронії, просто.

— До вівторка, — сказала я.

— До вівторка.

Я поклала телефон і повернулась до монтажу.

Але думала про вісімнадцяту. Про Олю, яка з'являється і ускладнює. Про те, що Олена бачить і розуміє.

Я написала цю сцену місяць тому. Тоді вона здавалась просто сюжетним ходом — ввести колишню, додати конфлікту.

Тепер — читала її інакше.

---

Вівторок.

Локація — невеликий сквер на Печерську. Вісімнадцята, дев'ятнадцята й двадцята сцени.

Вісімнадцята — Оля з'являється.

Роль Олі грала Катя — студентка з акторського факультету, яку я знайшла через Даринку. Висока, темноволоса, з тим особливим виглядом людини, що знає свою привабливість і не робить із цього таємниці.

Я поговорила з нею до початку.

— Оля — не погана людина, — сказала я. — Вона просто є. Приходить, тому що хоче бачити Антона. Можливо — хоче повернутись. Можливо — просто перевіряє, чи він іще там.

— Вона знає про Олену? — запитала Катя.

— Ні. Або — не впевнена. Але бачить.

— І як реагує?

— Вона не ворог Олени, — сказала я. — Вона — дзеркало для Антона. Її присутність показує, ким він був. Це — важливо для сцени.

Катя кивнула.

Марко прийшов о восьмій тридцять рівно. Побачив Катю — і я спостерігала.

Між ними щось відбулось — не романтичне, не незручне. Просто — вони явно бачились до. Посміхнулись одне одному, Марко сказав щось коротке, Катя відповіла. Знайомі.

Я підійшла.

— Ви знаєте одне одного? — запитала я Марка.

— Катя грала в театрі кілька разів, — сказав він. — Ми перетинались.

— Це — добре для сцени, — сказала я. — Між Антоном і Олею має бути відчуття спільного минулого. Якщо ви знайомі — воно буде органічнішим.

— Так і думав.

---

Вісімнадцята сцена.

Антон у сквері — чекає когось. Оля з'являється несподівано. Олена стоїть осторонь.

Роль Олени грала я.

Ми почали.

Катя — Оля — підійшла до Марка-Антона і обійняла. Природно, без вагання. Антон — я бачила в кадрі — на секунду завмер. Потім відповів. Але в тому завмиранні секунди — все.

Я стояла осторонь і дивилась.

В сценарії написано: Олена бачить Олю й Антона. Пауза. Відходить.

Але коли я стояла й дивилась — відчула щось, що не планувала відчувати. Не ревнощі — це неправильне слово. Щось складніше. Розуміння того, чим могло б бути й чим — очевидно — вже було.

Антон і Оля обійнялись — і в тому обійманні, навіть акторському, навіть зіграному — було спільне минуле. Те, що між ними вже сталось. Чого між Антоном і Оленою іще не було.

— Стоп.

Я зупинила сцену.

Всі подивились на мене.

— Даринко, — сказала я. — Камера на мені під час обіймів. Я хочу бачити реакцію Олени.

— Ти стоятимеш в кадрі й дивитись?

— Так.

— Крупний план?

— Так.

Ми переналаштувались. Другий дубль — Даринка знімала мене, поки Катя й Марко грали свою сцену.

Я дивилась.

І думала про те, що я Соломія Дяченко, режисер, що знімає дипломний фільм. Не Олена.

Але те, що я відчувала, дивлячись на Марка й Катю — це не Олена відчувала. Це я.

— Стоп.

Переглянули другий дубль.

На моніторі — моє обличчя. Я дивилась на Марка й Катю, і в тому погляді — більше, ніж планувала. Не біль, не злість. Щось тихе й важке. Те, що буває, коли розумієш щось, чого не хотів розуміти.