Розділ 8. Перший конфлікт

Четвер.

Я прийшла на локацію о восьмій — Бессарабська площа, де мали знімати тринадцяту й чотирнадцяту сцени. Перевірила місце, пройшлась по маршруту Даринки з камерою, позначила точки зйомки.

О восьмій двадцять прийшла Даринка. Остап — о восьмій двадцять п'ять.

Марко — не прийшов.

О восьмій тридцять я написала йому: Де ви?

Відповіді не було.

О восьмій сорок п'ять — знову: Ми чекаємо.

Тиша.

Даринка стояла поруч і мовчала — вона вміла мовчати саме так, як треба, коли ситуація і без слів зрозуміла.

О дев'ятій я зателефонувала. Він узяв після третього гудка.

— Соломіє. — Голос не заспаний — навпаки, надто живий. Фоном щось гучне.

— Де ви? — запитала я рівно.

— Я... є обставини, — сказав він.

— Які обставини?

— Вистава в театрі вчора затягнулась. Я думав — встигну. Але зараз я іще...

— Де ви? — повторила я.

— Лівий берег.

Лівий берег до Бессарабки — тридцять хвилин мінімум.

— Приїжджайте, — сказала я. — Зйомки починаємо, як тільки ви будете тут.

Поклала слухавку.

Підійшла до Даринки.

— Він запізниться, — сказала я. — Тридцять хвилин мінімум.

— Бачу, — сказала Даринка.

— Поки він їде — знімаємо без нього. Є кілька планів без актора — загальні, атмосферні. Почнемо з них.

— Добре.

Ми знімали загальні плани — площа, ранковий ринок, деталі. Даринка працювала методично, Остап записував атмосферний звук. Я стояла й думала про те, що зараз відбувається — і намагалась не думати.

О дев'ятій тридцять він з'явився.

Я побачила його здалеку — він ішов швидко, але не біг. Куртка розстебнута, волосся трохи не так. Побачив мене, підійшов.

— Вибачте, — сказав він.

— Зараз не час, — сказала я. — Тринадцята сцена. Готові?

— Так.

— Остапе — мікрофон.

Ми почали.

---

Тринадцята сцена — монолог Антона. Той, що я давала на першій зустрічі в кав'ярні.

Марко знав цей текст краще за будь-який інший — вивчив іще до початку зйомок. Але зараз — я бачила, що він не в тому стані, в якому мав бути. Не зосереджений. Трохи розсіяний.

Перший дубль.

Він говорив правильно. Всі слова — на місці. Темп — нормальний. Але щось відсутнє. Та присутність, що я вже звикла бачити в ньому — її не було.

— Стоп.

Він зупинився.

— Іще раз, — сказала я.

Другий дубль — краще, але все одно не те.

— Стоп.

Я підійшла до нього.

— Марку. Де ви зараз?

— Тут, — сказав він.

— Тут фізично, — сказала я. — Але не тут.

Він мовчав.

— Що відбулось вчора ввечері?

— Нічого серйозного. Вистава затягнулась, я не виспався...

— Не питала про сон, — перебила я. — Питала — що відбулось.

Він подивився на мене — і я побачила, що він вибирає, скільки казати.

— Після вистави — старий товариш. Ми не бачились кілька місяців. Сіли поговорити.

— До котрої?

— До чотирьох.

Я думала секунду.

— Ви знали, що зйомки о восьмій тридцять.

— Знав.

— І все одно — до чотирьох.

— Так.

Я відвернулась. Пройшла кілька кроків. Зупинилась.

Даринка й Остап не дивились у наш бік — вони розуміли, що відбувається, й давали простір.

Я повернулась.

— Тринадцята сцена — ключова, — сказала я рівно, але я сама чула, як голос трохи змінився. Не крик — але не рівно. — Антон говорить монолог, в якому — серцевина його персонажа. Якщо цей монолог не живий — весь фільм втрачає центр. — Пауза. — Ви це знаєте.

— Знаю.

— Тоді чому?

— Соломіє...

— Чому ви прийшли на ключову сцену після чотирьох годин сну і не на своєму місці?

Він мовчав.

— Вибачте, — сказав він нарешті.

— Вибачення не допоможуть відзняти сцену.

— Я знаю.

— Дайте мені двадцять хвилин, — сказав він.

— У нас щільний розклад.

— Двадцять хвилин, — повторив він. — Я прошу.

Я дивилась на нього. Думала про розклад — ми й так втратили годину. Думала про тринадцяту сцену, що не можна знімати в такому стані.

— Двадцять хвилин, — сказала я. — Даринко, перерва.

Даринка кивнула і відійшла з Остапом.

Марко пішов до краю площі — сів на лавку, витягнув телефон. Не дивився в нього — поклав на коліна й дивився в простір.

Я стояла й думала.

Злість — є. Не гучна, не показова. Та тиха й неприємна злість, що буває, коли хтось, від кого залежить твоя робота, не тримає своє.

Але разом із злістю — щось іще. Я знала, що він — не безвідповідальна людина. Вівторок це показав. Три прочитання сцени, прокидання о шостій, та секунда паузи в одинадцятій.

Щось відбулось учора. Щось, чого він не сказав.

Я підійшла й сіла поряд — не впритул, через одне місце.

— Що сталось насправді? — запитала я тихо.

Він подивився на мене.

— Я вже сказав.

— Ви сказали — що. Не чому.

Він мовчав довше.

— Товариш, що приїхав, — сказав він нарешті. — Ми разом починали в театрі. Потім він поїхав — до Польщі, там більше можливостей. Вчора повернувся.

— І?

— І він розповідав про роботу там. Про вистави, режисерів, можливості. — Пауза. — Я слухав і думав: я тут граю в маленькому театрі на Подолі й знімаюсь у студентському дипломному. А він — там.

Я мовчала.

— Це не докір вам, — сказав він швидко. — Ваш фільм важливий для мене. Але вчора ввечері — я сидів і слухав його, і щось усередині почало питати: а ти? Що ти?

— Той страх, — сказала я. — Що ви не такий хороший, як думаєте.

— Так, — сказав він. — Він повернувся. Вчора ввечері — повернувся.

Я думала.

— І ви пили до чотирьох, щоб не думати про це.

— Ми не пили, — поправив він. — Ми говорили. Але так — щоб не думати.

— Допомогло?

— Ні, — сказав він.

Ми замовкли. Площа навколо жила своїм ранковим ритмом — люди, машини, ринок.

— Марку, — сказала я нарешті.

— Що?

— Те, що ваш товариш робить у Польщі, — це не ваш шлях чи ваш провал. Це — його шлях.