Розділ 2. Неправильна людина

Вівторок почався з рішення.

Я прокинулась о шостій — раніше, ніж зазвичай, навіть для мене. Лежала в темряві й думала про вчорашній вечір. Про те, як він читав монолог без аркуша. Про дві репліки, що він змінив — і мав рацію. Про посмішку на виході, що виглядала так, ніби він знав щось, чого я ще не знала.

Про те, що він сказав: невідомий режисер, що телефонує о дванадцятій і каже — зустрінемось. Це цікаво.

Я встала. Зробила каву. Відкрила ноутбук.

Переглянула ще раз усі варіанти — тих акторів, що я розглядала за останні тижні. Пройшла по списку. Нікого, хто міг би взяти роль за три дні й зробити це правильно.

Повернулась до вчорашнього вечора.

Марко Левченко — без диплому, без великого досвіду в кіно, з репутацією людини, що імпровізує. Але той рідкісний дар, що або є, або ніколи не з'явиться: бути живим перед камерою.

Я написала йому о сьомій тридцять: Ви берете роль. Зустрічаємось сьогодні о дванадцятій — читання сценарію й перша репетиція. Та сама кав'ярня.

Відправила.

Почекала.

Відповідь прийшла через двадцять хвилин: Добре. Але о дванадцятій я ще буду спати. Краще о тринадцятій.

Я думала секунду. Перша репетиція — і вже перше порушення мого розкладу.

Написала: О дванадцятій тридцять. Компроміс.

Він: Справедливо. Буду.

---

Театр, де грав Марко, знаходився на Подолі — маленький, у підвальному приміщенні старого будинку. Я знайшла його в мережі ще вчора ввечері: Театр «Підвал», репертуар, розклад вистав, кілька рецензій у невеликих культурних виданнях.

Прочитала рецензії — три з чотирьох згадували актора Марка Левченка. Одна фраза зупинила мене: Левченко грає так, ніби забуває, що за ним дивляться. Саме тому за ним неможливо не дивитись.

Я зберегла цю фразу в зошит.

Потім знайшла відео — якась аматорська зйомка з вистави, погана якість, але достатньо, щоб побачити. Він був на сцені хвилин п'ять у цьому уривку. Я переглянула тричі.

Рецензент мав рацію.

Я закрила ноутбук і пішла готуватись до зустрічі.

---

До кав'ярні я прийшла о дванадцятій п'ятнадцять.

Він — о дванадцятій тридцять рівно. Я відзначила це: сказав о тринадцятій, погодився на дванадцятій тридцять — прийшов точно. Не раніше й не пізніше.

— Доброго дня, — сказав він, сідаючи.

— Доброго. — Я поклала на стіл примірник сценарію. — Читали?

— Ви надіслали о сімнадцятій вчора, — сказав він. — У мене була вистава о вісімнадцятій. Після — не читав.

— Тобто ви прийшли на читання, не прочитавши.

— Так. — Він узяв сценарій. — Але я читатиму зараз. Швидко.

— Це так не працює. Сценарій — сто двадцять сторінок.

— Мені не потрібно сто двадцять сторінок, — сказав він. — Мені потрібно зрозуміти персонажа. Перші двадцять і ключові сцени. Решта — прийде під час роботи.

Я дивилась на нього.

— Ви серйозно?

— Цілком.

— Нормальні актори готуються заздалегідь.

— Я не нормальний актор, — сказав він просто, вже читаючи. — Але хороший. Є різниця.

Я відкинулась назад і вирішила дати йому читати. Замовила каву, дістала свій зошит, переглядала нотатки. Краєм ока бачила, як він читає — швидко, але зосереджено. Іноді зупинявся. Іноді повертався на кілька сторінок.

Через двадцять хвилин він підняв голову.

— Добре, — сказав він.

— Прочитали?

— Ключові сцени й перші двадцять сторінок — так. — Він поклав сценарій. — Персонаж цікавий. Антон — людина, що вибудувала навколо себе стіни й думає, що це захист. А насправді це — в'язниця.

Я думала про це. Саме так я й бачила Антона — але не казала нікому так прямо. Навіть у нотатках до сценарію я описувала це складніше й обережніше.

— Звідки ви взяли?

— Перші двадцять сторінок, — сказав він. — Ви непрямо показуєте це в кожній його репліці. Він говорить про інших, але насправді — про себе. Це — добре написано.

— Дякую.

— Але є одна проблема.

Я прикрила очі на секунду.

— Яка?

— Кінець, — сказав він. — Я прочитав фінал. Антон іде. Він не вибирає Олену. Ви впевнені?

— Так.

— Чому?

— Тому що не всі стосунки закінчуються разом, — сказала я. — Іноді людина не готова. Іноді — правильний момент проходить. Це — реальна історія.

— Реальна, — погодився він. — Але незадовільна.

— Кіно не завжди має задовольняти.

— Кіно завжди має залишати щось, — сказав він. — Тугу, надію, гнів. Байдужість — ніколи. — Він подивився на мене. — Ваш фінал залишить байдужість.

— Або — гіркоту, що сильніша за солодкий хепі-енд.

Він думав.

— Можливо, — сказав він нарешті. — Якщо зняти правильно.

— Я знімаю правильно.

— Це ми побачимо, — сказав він — і в тому, як він сказав це, не було зверхності. Просто — факт. Ще не знаємо, побачимо.

Це теж дратувало.

— Тоді читаємо, — сказала я.

---

Ми читали сценарій два з половиною години.

Я грала Олену — не тому що хотіла, а тому що не було іншого варіанту. Даринка мала приїхати пізніше, партнерки не було. Тому я читала репліки Олени, він — Антона.

Перша сцена — знайомство. Він читав з аркуша — і це відчувалось. Правильно, але плоско. Я зупинила.

— Марку. Антон — не людина, що говорить правильно. Він говорить захисно. Кожна його репліка — це спосіб тримати дистанцію.

— Знаю, — сказав він.

— Тоді читайте так.

— Я не можу читати *так* з аркуша, — сказав він. — Дайте мені хвилину.

Він відклав аркуш. Прочитав репліку подумки — я бачила, як він це робив: не просто запам'ятовував слова, а щось шукав у них.

Потім сказав знову — і це було інше.

Та сама репліка, ті самі слова — але тепер за ними була людина. Не слова з папірця. Людина, що говорила ці слова, бо мала причину.

Я мовчала секунду.

— Добре, — сказала я.

— Бачите? — сказав він. — З аркуша — слова. Без аркуша — персонаж.

— Але ви маєте знати текст напам'ять.

— Я знатиму, — сказав він. — До четверга. Просто метод інший.