Розділ 1. Катастрофа за три дні

Повідомлення прийшло о сьомій ранку в понеділок.

Я ще не прокинулась — телефон завібрував на тумбочці, я простягнула руку автоматично, відкрила одним оком. Побачила ім'я відправника. Відкрила повідомлення.

Прочитала.

Прочитала вдруге.

Сіла на ліжку.

Соломіє, вибач. Я не можу взяти роль. Особисті обставини, пояснити не можу. Дуже шкода. Вдачі з фільмом. — Денис

Я дивилась на екран тридцять секунд.

Потім встала, пішла на кухню, поставила чайник і сіла за стіл. Дістала зошит — той, що завжди зі мною, темно-синій, де я писала все важливе від початку навчання. Відкрила на сторінці з розкладом зйомок.

Четвер. Перший знімальний день — через три дні.

Денис Ковальчук — затверджений актор на головну чоловічу роль. Місяць репетицій. Два тижні підготовки. Він знав текст, знав персонажа, знав мій стиль роботи.

Тепер його немає.

Я взяла ручку й написала в зошиті: Проблема: немає актора. Рішення:

Поставила двокрапку й залишила рядок порожнім.

Чайник закипів. Я зробила чай, сіла назад і дивилась на порожній рядок. Думала методично — так, як мене навчив Білик на другому курсі: не панікуй, аналізуй. Паніка забирає час, аналіз його дає.

Факти: три дні до зйомок. Потрібен чоловік, двадцять два — двадцять п'ять років, певний типаж — темне волосся, висока зростом, природна присутність у кадрі. Не просто красивий — живий. Такий, на якого камера реагує сама.

Денис мав усе це.

Де взяти іншого за три дні — я не знала.

---

О дев'ятій я зателефонувала Даринці.

Вона взяла після першого гудка — Даринка завжди брала після першого, бо спала з телефоном у руці й перевіряла його кожні двадцять хвилин навіть вночі. Це було дивацтво, але зараз — корисне.

— Денис відмовився, — сказала я без передмови.

Тиша.

— Що? — сказала Даринка.

— Написав о сьомій ранку. Особисті обставини, вибач, вдачі.

— Через три дні до зйомок.

— Так.

Іще одна тиша — коротша. Я чула, як Даринка сідає, мабуть, ліжку скрипнуло.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Давай думати. Хто є?

— Я вже думала.

— І?

— Нікого, — сказала я. — Зі студентів театрального — всі зайняті або не той типаж. Максим Грищенко міг би, але він у Львові на фестивалі до кінця місяця. Васильченко — занадто молодий, виглядає на сімнадцять. Решта — або не вміють, або не захочуть за три дні.

— А не зі студентів?

— Агентства? За три дні вони навіть не відповіли б на запит.

— Є один варіант, — сказала Даринка повільно — тим тоном, що я знала: вона щось знає, але не певна, чи казати.

— Кажи.

— Тобі не сподобається.

— Даринко.

— Є хлопець, — сказала вона. — Лесів знайомий. Грає в маленькому театрі на Подолі — не студентський, напівпрофесійний. Лесь казав, що він — неймовірний перед камерою. Природний, живий, саме те, що ти шукаєш.

— Чому мені не сподобається?

— Бо він не актор за освітою. І бо Лесь казав, що він — трохи... неструктурований.

— Що означає неструктурований?

— Ну... — Даринка зупинилась. — Він імпровізує. Завжди. Навіть коли є текст.

Я закрила очі.

— Даринко, у мене є написаний сценарій. Є розкадровка. Є розклад зйомок по хвилинах. Мені потрібен актор, який читає текст — а не той, що вигадує його на ходу.

— Я знаю, — сказала Даринка. — Тому й кажу, що тобі не сподобається. — Пауза. — Але інших варіантів я не бачу.

Я відкрила очі й подивилась на порожній рядок у зошиті.

Рішення:

Досі порожньо.

— Як його звати? — запитала я.

---

Лесь дав мені номер телефону й сказав: зателефонуй після дванадцятої, він не встає рано.

Я зателефонувала о дванадцятій рівно.

Він узяв після четвертого гудка — і я зрозуміла по голосу, що він іще не зовсім прокинувся. Хрипкуватий, повільний, той голос людини, що щойно відірвала голову від подушки.

— Алло.

— Марко Левченко? — запитала я.

— Він самий. Хто це?

— Мене звати Соломія Дяченко. Я режисер — студентка, знімаю дипломний фільм. Лесь Павленко дав мені ваш номер.

Коротка пауза.

— А, Лесь. — Голос трохи прояснів. — І що?

— Мені потрібен актор, — сказала я. — Головна чоловіча роль. Зйомки починаються в четвер.

— В четвер — це через три дні?

— Так.

— Ясно. — Він, здавалось, думав кілька секунд. — А чому через три дні, а не заздалегідь?

— Попередній актор відмовився сьогодні вранці.

— Неприємно.

— Дуже, — погодилась я. — Тому я телефоную вам.

— І що за роль?

— Головна чоловіча. Романтична драма, сучасний Київ, молодий чоловік — двадцять два — двадцять п'ять, який зустрічає жінку, що змінює його погляд на все. Стосунки розвиваються складно, є внутрішній конфлікт, є сцени з сильним емоційним навантаженням.

— Романтична драма, — повторив він.

— Так.

— Де знімаєте?

— Київ. Різні локації — центр, Поділ, одна сцена за містом.

— Скільки часу займе?

— Чотири тижні зйомок, приблизно. Не щодня — за розкладом. Я надішлю детальний план.

— Оплата?

— Студентський бюджет, — сказала я чесно. — Небагато. Але офіційно.

Він мовчав кілька секунд — і я чекала, що він зараз відмовить. Небагато грошей, три дні на підготовку, режисер-студентка з дипломним фільмом. Будь-яка розумна людина сказала б ні.

— Добре, — сказав він. — Коли можемо зустрітись?

Я трохи здивувалась.

— Сьогодні ввечері вам підійде?

— Підійде. Де?

— Кав'ярня на Андріївському — Кіноман, знаєте?

— Знаю. О котрій?

— О сімнадцятій.

— Домовились, — сказав він. — До речі.

— Що?

— Ви сказали — ви режисер. Але я не чув, щоб ви запитали, чи я вмію грати.

Я зупинилась.

— Лесь сказав, що вмієте.

— Лесь бачив мене в театрі раз, — сказав він. — Цього достатньо, щоб судити?

— Ви вважаєте, що недостатньо?

— Я вважаю, що режисер мав би самостійно оцінити актора, — сказав він. — До того, як пропонувати роль.