Розділ 9

– Ноартс, ноги на ширині плечей! І тримай стійку рівно! 

Я видихаю та, врахувавши вказівки Люка, натягую тятиву. Синтетичний шнур впивається у подушечки моїх пальців. Перед собою я бачу ціль – велике червоне коло, що знаходиться на відстані близько ста метрів та зафіксоване на дерев’яній дощечці. Я глибоко вдихаю та повільно випускаю повітря з легень, щоб стабілізувати положення свого тіла. Упевнившись, що всі пункти правильної та рівної стійки дотримані, я випускаю стрілу і дивлюсь прямо на мішень. 

Стріла долітає за майже секунду та з тріском влучає у червоне коло. «Лише десята стріла за годину», – думаю я та повертаюсь до командира.

– Ось, що ми називаємо пострілом, – хвалить мене Люк. – Продовжуй у тому ж дусі. І не забувай слідкувати за всім тілом. 

Він наостанок посміхнувся мені та направився до інших солдатів, які також мали проблеми зі стрілами.

Я зійшла з початкової позиції, що являла собою квадратну платформу, на покриту снігом оголену землю та обтрусила руки від поту. 

Годину я без зупинки намагалась влучити у ціль, і нарешті під кінець тренування у мене стало виходити краще. Десять стріл за годину – незадовільний результат для мене. Деякі мої товариші з угруповання випускають по п’ятдесят і більше, всі чітко у ціль, навіть взимку. 

Було складно зіставити календарну дату з фактичним відчуттям холоду на дворі. Таку різку зміну осінньої погоди на зимові заморозки раонельці звикли називати презимою, оскільки сьогодні лише середина жовтня. Аномальну зиму зазвичай зустрічали раз на тисячу років, і це була вже восьма презима у всій історії Раонелі, та лише перша й остання у моєму житті. Після потепління презима почнеться лише у дев’ятитисячному році, коли мене точно не буде в живих.

Холод пробирається у кожну вільну щілину на моєму зимовому костюмі, тому я намагаюсь приховати тремтіння від зимового вітру.

Дивлюсь в іншу сторону майданчика та помічаю снайперів, котрі також намагаються влучити у рухливих тренувальних роботів. Серед першої лінії я бачу повністю сконцентровану Стоун, а біля неї поряд знервовану та стривожену жовтоволосу Дорі, яка програла у другому раунді контрольного оцінювання. Вона труситься чи то від страху, чи то від холоду, але Стоун встигає допомогти їй з прицілюванням. Потім сама ж влучає у свою ціль. Стоун – професійна снайперка, тому навіть у зимову пору групові тренування не викликають у неї дискомфорту. 

У мене вони також не викликали б, якби не одне «але». 

По інший бік від лучників та снайперів тренуються маги та бійці з Третього угруповання. Я бачу безліч знайомих лиць – Чейз, котрий управляє довгими кинджалами, як своїми руками, та дівчина напроти нього – Емілія, яка розмахується у відповідь вогняними сферами. Вони б’ються один проти одного, намагаються ухилитись від атак іншого та тренують ближній бій. Заян зайняв собі окрему платформу, на якій встановив боксерську грушу. Він настільки агресивний у бою, що проти нього ніхто не ризикнув вийти, тому йому доводиться задовольнятись нереальним суперником, який навіть здачі дати не може. Ще далі я бачу Маджорі, котра тренує свої ілюзійні здібності на дзеркалах, розставлених навколо неї колом. Кожен її клон, який з’являється в одному дзеркалі, намагається увійти в інше, не прийнявши матеріальної оболонки. Такий трюк вона вигадала на минулому груповому тренуванні, тому зараз у неї поки що нічого не виходить. 

Ще декілька солдатів з контрольного оцінювання, яких я не пам’ятала, стоять на тих самих платформах та б’ються один проти одного, з кожним тренуванням вдосконалюючись все більше й більше. Нікому з них не холодно від постійної рухової активності, тому форма в них легше та простіше, на відміну від нашого угруповання, солдатам якого необхідно тримати рівну стійку та притуплювати тремтіння у тілі.

І серед них зосереджений Сейн Варташ, який встигає спостерігати за кожним солдатом, давати підказки та радити як краще захищатись або атакувати.

«Була б я там, я б уже мала зареєстрований і легалізований особистий пістолет й могла б звалити звідси».

Думки про те, що одним з тих солдатів, стоячих на платформах, могла б бути я, не покидають мене. Я постійно задивляюсь на бої в іншій частині майданчика, поки тренуюсь як лучниця. Мені образливо, що один бал зміг вирішити всю мою долю та зруйнувати весь мій продуманий план. 

Але бути лучником не настільки відстійно, як піротехніком або хіміком у лабораторії, тому я заспокоюю себе думкою, що коли навчусь стріляти з лука, то у майбутньому пістолет буде відчуватись мені як друга рука. Тоді я зможу без зусиль прицілитись та точно не промахнусь. Треба лише почати з чогось, щоб вдосконалювати свої навички.

Поки я роздумую, хтось підбігає до мене ззаду та сильно штовхає у спину, та так, що я мало не втиснулась своїм лицем у сніг та не залишила відбиток на ньому. Встигнувши підставити під себе руки, я приземляюсь на коліна й долоні у крижану білу купу. 

Обертаюсь, і мої щелепи знову зводяться та напружуються від роздратування, коли я бачу Нормана.

– Що, злюко, думала після оцінювання я забув за тебе?

– Тільки не кажи, що ти настільки тупий, щоб вбивати мене на груповому тренуванні, – відповідаю я та підіймаюсь, обтрушуючи руки й форму від мокрого снігу.

– Звичайно ні, я ж не тупий. Я почекаю поки кожна друга моя стріла буде влучати у ту ціль, – він вказує на дощечки з червоними колами, які є тренувальними мішенями. – Тоді одна з них влетить тобі в око. Згадуєш, як ти казала мені те саме, але промазала? – Норман засміявся. – Я такої помилки не повторю.