Розділ 8

Я підіймаюсь по сходах рингу та чую, як мій суперник викрикує щось, вітаючи мене на полі бою. 

– Ну що, злюко, покажеш на що ти здатна? – глузує з мене Норман.

«Не піддавайся йому та не втрачай контролю над собою», – повторює голос у моїй голові кожної миті. Я чітко зафіксувала ці думки, транслюючи їх у своїй свідомості частіше, ніж вдихаю повітря. Мені не можна втрачати обачності та тим паче давати йому змогу послабити мене. 

Я не дам йому відчути перевагу наді мною. 

Може він і сильніше. Або хитріше. У рази жорстокіше за мене. 

Але я – набагато кмітливіше. 

– Що стало з твоєю зачіскою? – запитав він, безсоромно витріщаючись на моє волосся. – Невже ти хочеш втратити своє прекрасне волосся на цій арені? Мені так подобався твій високий хвіст. 

– Ти його більше не побачиш. 

– Ти впевнена? – фиркає. – Якщо я переможу, то…

– Ти не переможеш. Ти помреш у цьому бою, як я й попереджала. 

Пронизливий та гидотний сміх полився з його вуст. Мої вуха майже не зав’яли, чуючи цей грубий звук. 

– Ти настільки впевнена у цьому?

– Я абсолютно впевнена у цьому. 

Суддя оголошує початок бою. Говорить, що бій буде тривати десять хвилин. Потім він розділяє наші погляди з Норманом своєю рукою. 

– На старт! 

Вдих.

– Увага! 

Видих. 

– Бій! 

Я відстрибую у ліву сторону, вислизаючи з вже рук, що вже тягнулись до мене. 

– Не треба брати опору на ліву ногу під час відліку. Легко помітити та передбачити цей рух, – тепер глузую з нього я.

Норман обертається та одразу бере розмах правою рукою. Його ліва рука тягнеться в іншу сторону знизу. Він хоче схопити мене за праву руку, коли я ухилюсь. Замість того, щоб відстрибнути у бік, я задкую та переходжу вправо. Тоді опиняюсь за його спиною, а Норман майже не врізається в огорожу рингу своїм лицем. 

Поки суперник обтрушує свою форму, я дістаю перший клинок з кишені на руці. Треба спочатку використати наручні та наспинні клинки, бо до тих що на грудях та ногах буде легше дотягнутись у разі його захвату. 

Поки я граюсь клинком у своїй руці, Норман обертається та істерично хихотить:

– Що ти задумала, Ноартс? – цікавиться він. 

– Я ж сказала, що вб’ю тебе. Ось це я й задумала, – я через силу підіймаю кутик рота догори, оскільки все, що зараз палає в мені – це роздратування, яке я майстерно приховую від інших очей. 

Активуючи свою деанду, розумію, що підсилювачі досі знаходяться у моїх кишенях. Після смерті Чеаня з голови зовсім вилетіло те, що мені треба позбутися їх.

Сяйво з рук так само відмовляється приймати форму сфер у руках та стікає водоспадом на підлогу рингу. «Та якого чорта?». Без підсилювачів я хоча б могла кинути в нього декілька сфер або створити захист. Мені треба позбутись цих штук, поки не пізно. Але чому вони перестали працювати? Стоун дала мені зламані шашки? Чи я просто до кінця не зрозуміла, як їх використати?

Чую смішок Нормана:

– Що, сила не слухається? Може тому, що ти її не заслуговуєш? 

Я відкидаю ідею енергетичних сфер та фокусую свою увагу на клинці. Міцно вчепившись за сталеву основу, я замахуюсь та кидаю його у бік Нормана. Клинок пролітає у сантиметрі від його щоки й врізається в тканинну огорожу. Від такого різкого замаху Норман здригається та нахиляється у бік. У його погляді я помітила, що він зовсім не очікував такого блискучого та майже влучного кидка. 

– Наступний полетить тобі в око, – попереджаю його я.

Дістаю другий клинок з кишені іншої руки та так само спочатку кручу його у своїх пальцях, як робила в університеті з ручками та олівцями. Сталь неприємно холодна, а лезо гостре, тому відчуття доволі химерні. Зате виглядає, напевно, ефектно.

Поки Норман активує свою червону деанду, я знову швидко замахуюсь й відкидаю клинок у його сторону. Хлопець тягнеться закривати обличчя своїм щитом, але залишає відкритим плече. Клинок цілить прямо у задану мною ціль – ліве плече. У відповідь я чую болісне скрикування. Сяйво з його рук різко зникає від такої неочікуваності. У місці, де встромився клинок, починає стікати густа цівка крові. 

Я передбачила, що він почне захищати своє обличчя за другим кидком. Тому, хоч мій замах й був схожим на цілення у голову, під час замаху я змінила траєкторію, нахиливши руку на декілька міліметрів вниз. 

Таким чином я перехитрила захисний щит хлопця.

– Або не в око, – відповідаю я, так само глузливо усміхаючись. 

Поки суперник витягає з розлюченим гарчанням клинок зі свого тіла, я швидко витягую одну шашку з кишені. Тоді у мою голову різко вдаряє хвиля пронизливого болю. З кожною секундою цей біль пульсував у скронях ще дужче, від чого я почала втрачати рівновагу. В очах поки що не темніло, та я ледве могла розплющити їх. 

«Перший симптом – пронизливий головний біль, пульсування у скронях». Дорактосчин починає свою активну дію. До цього отрута була у фазі розвідки, лише вивчаючи моє тіло. Тепер, повністю проникнувши у кожну клітину мого тіла, вона почала розчинятись у крові та вражати мій мозок.