Розділ 4

Тепер я офіційно зарахована до військового підрозділу. 

Підійшовши до висячого електронного екрана у головному холі корпусу, на якому розташований перелік з іменами всіх офіційно зарахованих солдатів, яких тут більше ніж кілька сотень, я дивлюсь на своє ім’я у кінці списку і легко видихаю. Єдина відмінність це те, що біля мого імені поряд не написано порядковий номер угруповання. Контрольне оцінювання заплановано у наступному місяці, тому у мене занадто мало часу, щоб підготуватись до нього.  

«Перший крок зроблено. Це лише початок». Наступна моя ціль – якимось чином потрапити у Третє угруповання. Оскільки його командиром є Сейн, то перше, що я повинна була зробити – перепросити за свою поведінку. Без мого пробачення я не зможу налагодити наші взаємовідносини, тому одразу прямую з холу військового корпусу у головний, до того як мені потрібно буде бігти у медичний центр для обходу. Я не знаю його розкладу, але зараз лише сьома ранку, і оскільки сьогодні немає обов’язкових групових тренувань у моєму особистому розкладі, я подумала, що й в інших їх теж немає, тому всі командири знаходяться у своїх домівках. Сподіваючись, що інших справ у нього в таку ранню годину немає, я попрямувала по вже відомому мені маршруту до його покоїв. Швидко дібравшись до потрібної мені будівлі, я пішла по коридору до вже знайомого мені крила. 

І ось, я знову стою біля тих самих дверей, з яких вперше позавчора вийшла у цей коридор. Табличка з золотистими каліграфічними літерами залишилась незмінною. 

Я стукаю декілька разів у двері та чекаю відповіді. Проходить близько десятка секунд, але ніякого результату. 

Знову повторюю потрійний стук та чекаю. Минає хвилина, але ніхто не відповідає на мій стукіт. 

Через деякий час я повторюю його третій, і остаточний раз. Якщо зараз не відчинить – то спробую перехопити його при першій же можливості під час групових тренувань, або у столовій. 

Не отримавши жодної відповіді, я вирішую повернутись назад у гуртожиток, продовжувати чекати візит до медичного центру, який запланований у мене на дев’яту годину. Вже обернувшись і пройшовши приблизно десять метрів, я чую знайомий, невдоволений та сонний голос: 

– Чого тобі треба? – звертається до мене Сейн, стоячи у дверному отворі й виглядаючи з-за білої рами.

Я одразу обертаюсь, але не йду ближче. Між нами залишається досить велика відстань, і через те, що коридор повністю порожній, я прекрасно чую все, що він говорить здалеку. Не продумавши зарані свій текст, я починаю імпровізувати, говорячи те, що перше приходить на думку:

– Ти що, тільки прокинувся? – питаю я, поки помічаю його зім’ятий одяг і скуйовджене волосся. Не можу не підмітити, що така неохайність робить його доволі привабливим. А ще досі сонні очі, що під тиском яскравого світла мружаться ще дужче.   

– Зараз лише сьома ранку, – роздратовано говорить він. – Звичайно, я сплю в таку годину у свій єдиний вихідний. 

То сьогодні у нього вихідний. А я потривожила його, піднявши у таку рань своїм гуркотом у двері. Тепер знадобиться просити вибачення ще й за це.

– Я не знала, – промовляю я, і помічаю як щире здивування починає проявлятись у його очах. 

– Ти знущаєшся з мене? Спочатку змушуєш розізлитись перед старшинами, втративши субординацію, а потім у мій єдиний вихідний приходиш і просто так змушуєш мене втратити ще й можливість виспатись? – його здивування перетворюється на обурення. – Ти вирішила мені життя зіпсувати? 

Я зачепилась за останню фразу. Вона здалася мені настільки абсурдною та недоречною, що весь мій здоровий глузд в мить випарувався. «Вибачайся за все і йди геть», – кричить мені мій внутрішній голос. Але інколи я спочатку роблю, а потім думаю. 

– Я? Зіпсувати життя? Ти себе взагалі чуєш? – обурююсь я, підвищивши тон голосу. – Це ВИ мені життя зіпсували, привізши мене сюди. ВИ допустились похибки й проґавили не того деанданта, який вам потрібен був, натомість думали, що врятувавши мене я стану ВАШОЮ боржницею до кінця свого життя, і буду працювати на ВАШУ Організацію! Я навіть не побачила батьків на останок, не знаю що з ними і де вони. Ти хоч уявляєш, що ВИ насильно забрали мене з мого рідного дому, прикриваючи це ВАШИМ нікому не потрібним захистом?! – мій голос починає перетворюватись на крик, в якому я роблю великий акцент на слові «ви» та всіх його похідних. – Я не давала ВАМ згоди на свій порятунок.

Вийшовши з двірного отвору, чоловік починає скорочувати відстань між нами, у відповідь переходячи на командирський крик:

– Та ти б загинула, якби ми не врятували тебе! Невже ти настільки безтактна та невдячна, що зараз говориш це все мені у вічі? Командиру, угруповання якого прикривало твою спину і витягло з вірної смерті, солдати якого поклали своє життя за тебе? Я теж виконуючи свої обов’язки багато чого втратив, що руйнує й руйнує моє життя кожен день! Думаєш, що орвинці б відносились до тебе краще? – Сейн почав істерично сміятись, роззираючись навколо себе. Далі він ще дужче скоротив дистанцію між нами і ткнув пальцем у моє чоло. – Не смій більше ніколи говорити таким тоном зі мною, і тим паче применшувати вагу всієї роботи, яку ми робимо саме для таких, як ти. 

– Тоді рятуйте тільки тих, хто дійсно потрібен в цьому. Мені ваш захист не потрібен був. І зараз не потрібен, – промовляю я крізь зуби та шарахаюся від того, як різко Сейн відштовхує мене до стіни і, з силою стискаючи руки на моїх плечах, нависає наді мною.