Розділ 2

Не знаю, скільки минуло часу з моменту, як я втратила свідомість. 

Може пройшло лише п’ять хвилин, а може всі двадцять. Але я точно знаю, що той час, поки я перебувала без свідомості, мене встигли перенести з підвального приміщення кухні до аварійного виходу. Зрозуміла я це, коли мої очі нарешті розплющились і побачили під собою керамічну плитку з квадратними візерунками. Але я не йшла своїми ногами, і мене навіть не тягли за собою. Мене несуть, перекинувши через плече. Людина, яка несла мене, була одягнена в білосніжну форму. 

Хто вони, що їм від мене потрібно і куди вони мене несуть?

У пам’яті ривками почали спливати спогади з сьогоднішнього вечора. Опанувавши себе, я спробувала скласти пазл з усього що відбулося, і результат, який я отримала, не приносив мені радості. 

Я працюю у звичному режимі на бенкеті, потім різко втрачаю самоконтроль над тілом і чомусь мої руки починають сяяти фіолетовим кольором, а далі нашивка з написом «Організація Винищення. Ернест Броук», і ось мене вже несуть до чорного виходу люди, які, як я припускаю, працюють в Орвині. Висновок проситься сам – я деандант, а враховуючи фіолетове сяйво – ще й найвищого рангу. 

Від цих думок я починаю істерично сміятись. Сміх, що полився з мого роту, був більше схожий на крик сповненого муки оленя, якого пристрелили мисливці на полюванні. 

– Чого ти смієшся, чудовисько? – промовляє низький голос, який доноситься від одного з солдатів, котрі супроводжують мене на вихід. 

– Цього не може бути, ні… – кажу я, сміючись. – Це неправда… Я сплю, це все сон, – намагаюсь навіяти собі те, що це все моя дурна уява, і зараз я просто сиджу на підлозі перед сходами біля свого виходу, а все навколо – просто марення. Мій сміх посилюється, коли солдат, який ніс мене, кидає мене на підлогу, і я чітко розумію, що біль у спині реальний. 

– У таких монстрів як ти навіть сміх не схожий на людський. Ти – нечисть! 

Я розумію, що якщо зараз не заспокоюсь і не буду робити те, що мені наказують та слухатись їх, велика ймовірність, що я отримаю кулю в лоб. А потім ще одну в живіт. І ще одну в ногу, а наступна буде цілеспрямовано рухатись до мого плеча. І так ще чотири рази, поки я не випущу свій останній подих з грудей. Але мене знову накриває хвилею страху та паніки, і лежачи на підлозі я просто заливаюсь наступною хвилею істеричного сміху. 

Один з солдатів не витримує, і дістає пістолет з бічної кишені штанів, що була спеціально відведена для вогнепальної зброї. В ту ж секунду мій сміх вщухає, і я завмираю в очікуванні, не на жарт перелякавшись.

Три секунди, й інші солдати, які супроводжували нас, відступають в бік.

Дві секунди, і чоловік з пістолетом направляє дуло прямо на мене.

Секунда, і я закриваю очі. Це кінець, мені кінець, всьому моєму життю – кінець.

Постріл. 

Пронизливий свист кулі розрізає повітря в коридорі. 

Нічого не відбувається. Я відкриваю очі й одразу обдивляюсь своє тіло, шукаючи найменшу цівку крові, яка могла б залишитись від кулі, але нічого немає. Тоді я підіймаю очі на чоловіка, який хотів мене пристрелити, і бачу ту саму цівку крові на його чолі. Тіло солдата з гуркотом впало на підлогу, а його товариші починають діставати свою зброю. Вони метушаться та напружуються. Двоє з них знову погрожують мені, я бачу їх пістолети перед собою. Обертаюсь і помічаю, як інші троє солдатів стоять позаду мене і вдивляються в темряву, яка охоплює кінець коридору. Вони приймають бойову позицію та очікують нападу. Я теж починаю очікувати чогось, наприклад дива, яке врятує мені життя. 

В коридорі настає повна тиша. В цій тиші я починаю чути гупання свого серця.

Через мить, з темряви виходить силует. У слабкому помаранчевому світлі, що ледве освічувало частинку коридору, з’являється дівчина. Мою увагу одразу привернуло її коротке чорно-червоне волосся. Далі я помітила, що одягнена вона в таку ж форму, як і солдати Орвину – білі військові штани, біла сорочка, бронежилет та чорні берци. 

Отже, вона з ними, і через це я швидко втрачаю надію на порятунок. 

– Бачу, ви все ж таки впіймали її. Хороша робота, – вона хвалить солдатів, але ті не поспішають ховати свою зброю назад по кишенях. 

– Ти з якого підрозділу? Стрілків? – запитує один з хлопців.

– Клонів, – посміхаючись відповіла дівчина.

– Що? В нас немає такого підрозділу, – обурюється інший юнак. 

– Я знаю, – каже вона.

Не встигнувши обробити та проаналізувати почутий діалог, коридор наповнився іншими людьми, в такій же військовій формі Орвину. Я починаю дивитись по сторонах та бачу, як з кінця й початку коридору виходять групки людей. Сфокусувавши свій погляд на цих людях, я охкаю від жаху, бо всі постаті, що виходять з темряви – це і є та загадкова дівчина. Це були її клони, абсолютно однакові на вигляд, десятки її двійників. 

П’ять солдатів, що супроводжували мене, починають стріляти в них, але їх пулі відскакують від повітря, не попадаючи в клонів. Зрозумівши, що всі їх патрони стали безкорисними, вони відкинули пістолети та дістали шокери. Поки вони розмахувалися перед собою цими пристроями, погрожуючи силуетам, які виходять до нас з обох боків, я скористалась моментом та відповзла від середини проходу до бокової стіни. Один з солдатів помітив це та різко направився в мою сторону, аби схопити. Я зажмурила очі, не встигнувши зрозуміти, чи хоче він мене вбити, чи хоче врятувати. В мить переді мною з’явилась нова постать та схопила руку солдата, що тримала щось схоже на м’яч з мілкими шипами. Особа, що закрила мене собою, пару разів сильно вдарила солдата по обличчю, що той не зміг втримати себе на ногах, і впав, викручуючись від болю. Шипований м’яч відлетів у сторону, а незнайомець швидко зловив його, замахнувся і спрямував м’яч в інший кінець коридору. Потім повернувся до мене, присів поряд і заспокійливо промовив: