Розділ 1

– Пам’ятаю, як перед моїм обличчям пробігали люди, охоплені страхом та відчаєм, – захопливо розповідає мені дідусь. – Чесно кажучи, я не розумів, що могло їх так налякати, тому покинувши своє місце я підбіг до скупчення людей. То був будній день, час пік. Кількість людей у будівлі було важко визначити. Я здивувався, коли побачив, як деякі купами вибігають з торгівельного центру, а деякі навпаки йдуть до епіцентру всіх подій. Пересиливши свій страх, я пішов також поглянути на те видовище. 

Дідусь покрутився у кріслі та прокашлявся. Осяяно усміхнувся мені, наче запитуючи: «Тобі ще цікаво?». Мені завжди було цікаво його слухати, тому я кивнула та посміхнулася у відповідь. Потім він продовжив свою історію: 

– Це було… неймовірно, і магічно. Кожен сплеск енергії, що вилітала з того бідного юнака, змушував натовп скрикувати та ридати, а потім тікати. Але я не втік. Я продовжив дивитись, завмерши. Тіло хлопця наче горіло й кожен раз здригалось від наступного потоку вогнища, – він стишив голос, наче продовжуючи розповідь голосом вісника найстрашнішої таємниці всесвіту. – Але здалеку це лише здавалось звичайним вогнем. Коли я підійшов поглянути ближче, помітив, що з юнака текло щось зовсім інше. То був червоний колір. Це сяйво боляче сліпило й зачаровувало одночасно. Під впливом шоку я одразу й не зрозумів, що з ним сталось, і подумав, що юнаку просто стало зле, навіть вже був готовий підбігти й допомогти йому. Але на іншому боці торгівельного центру, десь після десяти хвилин після початку метушні, швидко з’явились силуети солдатів. Ввійшовши з західного боку будівлі, вони стрімко та ритмічно направились в сторону хлопця. Натовп розступався, пропускаючи їх вперед. Вони наблизились до скрученого на полу калачиком хлопця, і я очікував, що вони допоможуть йому піднятись і добратись до лікарні, тому що його стан був надто плачевним. – Дідусь тяжко зітхнув та незадовільно похитав головою. – Я закричав від шоку, коли ті без вагань одразу вистрелили в нього вісім разів. Досі згадую те понівечене й скручене на полу тіло, яке безжалісно вбили. Він навіть не був схожий на небезпечного деанданта, бо сам був до смерті наляканий, – дідусь підвівся з крісла та витер руки об свої білосніжні штани, які він одягав завжди, коли розповідав мені історії про деандантів. Потім погрожуюче помахав вказівним пальцем, наче відчитуючи невидиму постать поряд зі мною за прогуляне заняття: – Клянусь, якби я тоді не пішов з Орвину, я б зробив там переворот і перетворив би цю контору на другий Орзах. Таких безсердечних людей я ще в житті не бачив…

Я завжди сиділа на підлозі біля дідусевого крісла й слухала його життєві історії. Інколи страшні, і зазвичай вони були пов’язані з Орвином. Також я слухала сумні історії, котрі розповідали про його тяжке стажування в Орвині. Лише в смішних та радісних історіях він ніколи не згадував про це місце. Неначе воно стирає з пам’яті все хороше й змушує пам’ятати лише погане. Хоча, сама назва цього місця вже говорить сама за себе. «Організація Винищення», або скорочено Орвин – тут навіть мене від цієї назви в жар кидає, не говорячи вже про дідуся, який стажувався там три місяці і пішов через власне бажання, не змігши витримати всієї жорстокості що панує там. До сьогодні, ці знання про Організацію мені знадобились лише в університеті, коли я готувала презентацію на тему «Історія та особливості політики Організації Винищення», і за це я неймовірно йому вдячна. 

Дідусь завжди був моєю опорою і прикладом для наслідування. На відміну від моїх батьків, саме він подарував мені щасливе дитинство та допоміг віднайти фундамент для встановлення своїх принципів та загального світобачення. Саме через нього я не ненавиджу людей тільки за їх природу та не сповіщаю гарячій лінії Орвину про кожного деанданта, якого бачу. Моїй вдячності йому не буде кінця, і я зроблю все, щоб він прожив залишок своїх днів в радості та любові, навіть якщо моя мама забороняє нам зустрічатися.

Мама не любить, коли я навідую його, бо вважає, що через нього я осмілюсь піти з дому без її дозволу та нагляду, або ще гірше – надумаю поїхати в Область Вогню та заведу друзів деандантів. Не розумію її страху, оскільки все погане, що може зі мною статися – це серцевий напад.

Мій стан все ще залишає бажати кращого. З дитинства у мене виникають проблеми з серцем, і я навідую безліч лікарів для того, щоб моє серце нарешті змогло нормально функціонувати. Часом я відчуваю сильний біль у грудях, наче хтось стискає моє серце у своєму кулаці та погрожує вирвати його з мого тіла, але межу звичайного гострого болю моя хвороба ще ніколи не переходила, і батьки звуть це дивом. 

Слідом за дідусем, я піднялась з підлоги та обтрусила свої джинси від шару пилу, який лежав на старому пошарпаному килимі у вітальні. 

– Тобі слід замовити клінінг, або можеш почекати кілька днів до моїх вихідних, і я допоможу тобі з прибиранням, – промовила я, коли той самий шар пилу знову осів на килимі. 

– Мене це не сильно турбує, квіточко. – Дідусь усміхнувся мені та повільно попрямував до кухні. – Шар пилу – не найбільше розчарування у цьому домі. 

– Не смій говорити, що ти натякаєш на себе. Не при мені, будь ласка. 

Хриплий сміх дідуся тихо пройшовся по кімнаті. Він підходив до кухонного столу, коли я вже збирала свої речі в рюкзак. 

– Я підміняю свою подругу на роботі сьогодні та завтра, тому у четвер зможу прийти та допомогти тобі у прибиранні. – сказала я і знову перевірила наявність ключів від дому у передній кишені рюкзака, оскільки постійно боюсь загубити їх. 

– Челі, не треба. Краще б ти витратила свій вихідний на зустріч з друзями, ти ж ще така молода. Не переймайся за мене. Цими днями до мене обіцяла забігти твоя матір, а її я легко змушу допомогти мені, ти ж знаєш. – Він підморгнув мені, і я майже не розсміялась.