Олена
Я саме розкладала документи, коли почула голос Андрія.
— Олено, можна вас на хвилинку?
Я зайшла до його кабінету.
Він сидів за столом, але виглядав трохи… розгубленим.
— Щось сталося? — запитала я.
Він на секунду замовк, ніби підбирав слова.
— Мені потрібна… невелика допомога.
Я здивовано підняла брови.
— З роботою?
— Не зовсім.
Він трохи усміхнувся.
— У моєї доньки завтра шкільне свято. І їй потрібен костюм.
— Це ж чудово, — сказала я.
— Так. Проблема тільки в тому, що я поняття не маю, як зробити костюм сніжинки.
Я не стримала усмішку.
— Сніжинки?
— Саме так, — зітхнув він. — І, чесно кажучи, я навіть не знаю, з чого почати.
Я на секунду задумалася.
— Якщо хочете… я можу допомогти.
Він подивився на мене трохи здивовано.
— Справді?
— Ну… я люблю такі речі.
На його обличчі з’явилася вдячна усмішка.
— Тоді, здається, ви щойно врятували не тільки мене, а й свято моєї доньки.