Не за планом.

Як же приємно, сидячи вдома похмурим вечором листопада, згадувати те, що було влітку. Особливо, якщо усе пішло настільки не за планом. Але не за планом, - зовсім не завжди означає, що погано. Або, можливо, трапляються у житті дива?

***

Почалося, щоправда, з усвідомлення того факту, що усамітнення, спокою та релаксу не вийде. Артем, щоправда, не спав, але лежав з заплющеними очима, підставивши тіло лагідним сонячним променям. Навіщо б іще, власне, він вибрався на це озеро, із добрим пляжем, але до якого вела погана дорога? Яка не була проблемою для його «Патрола», але небагато людей володіли такими авто, а тому сюди мало хто діставався. Саме те, що йому потрібно. Озеро не дуже велике, чисте, посеред лісу, щоправда, з того боку, де пляж, ліс відділений невеликим лугом. На якому, власне, й залишали авто ті, хто доїхав сюди, зазвичай за кількадесят метрів одне від одного. Ніхто нікому не заважав, ніхто ні до кого не підходив із питаннями. Пляж для тих, хто хоче спокою. Особливо, якщо просто сидіти та дивитися, як блакитне небо та зелені дерева відбиваються у дзеркалі води. Артем був курцем, але спокій цього місця не тягнув навіть діставати пачку цигарок.

Але, мабуть, не цього разу, подумав він, почувши жіночий крик. Спочатку – просто вигуки, а потім голосне:

-Та геть звідси, геть! А-а-а! Віддай!

Артем різко підвівся та повернувся у той бік, звідки лунали крики. От лише не вистачало, щоб сюди дісталися якісь грабіжники!

Але картина, яку він побачив, виявилася ще більш вражаючою. Дівчина, що розташувалася метрах у п’ятдесяти, відбивалася, - але не від людини, а від птаха. А ще точніше, - від звичайної сірої ворони. Яка просто на очах Артема, - він вже підхопився та побіг на допомогу, - раптом схопила дзьобом ланцюжок, що був у дівчини на шиї, розірвала, швидко підхопила та полетіла геть. Постраждалій, - як і Артему, - залишалося лише провести поглядом непрохану сіру гостю у її польоті, аж доки ворона не зникла за верхівками сосен.

-Що це було? – здивовано спитав Артем. Та побачив у очах дівчини одночасно здивування та розпач.

-Я не знаю… - вона знизала плечима. – Ланцюжок… Просто зірвала! З кулоном…

-Ніколи не чув, щоб вони так поводилися. – Артем роздивився, нарешті, нову знайому. У шортах та верхній частині купальника, середня на зріст, шатенка з сірими очима, симпатична. Але навряд чи приїхала сюди, щоб з кимось знайомитися. Як і він сам, власне. Це було місце для інтровертів.

-Вони, буває, крадуть… Якщо навіть гроші залишити. У нас часто таке. – Дівчина розвела руками. У її очах були сльози. – Але щоб просто з шиї отак зривати…

-А у вас – це де? – поцікавився Артем. – Бо я і про таке жодного разу не чув. Ворона може дзьобнути, коли пташеня поряд, але щоб так…

Дівчина назвала райцентр поруч, та пояснила, що приїхала до батьків, а сама-то у Києві живе. А потім додала:

-Як я батькам скажу… Своїм та Сашка, кулон… Від нього залишився… А він загинув…

Артем лише зітхнув.

-От думав відпочити, а тепер доведеться тобі допомагати вкрадене повернути, - сказав з напівпосмішкою.

-А? Що?

Тільки розкажеш мені, що це у вас таке з воронами коїться. Спостерігати за птахами, фотографувати їх, - це моє хобі. Поряд із позашляховиками, - пояснив Артем. Він вже звернув увагу, що дівчина приїхала сюди на «Дайхатсу Теріос», а отже, була хоча б трохи у темі. – Але такого ніколи не бачив та навіть не чув. Доведеться розібратися, що це, взагалі, таке відбувається. А заодно спробувати повернути твій кулон. Якщо вже такий дорогий, як пам’ять…

Він зробив жест у бік підстилки, яку дівчина розклала, готуючись до відпочинку.

Нову знайому звали, як виявилося, Яна. У райцентрі вона народилася, а жила тепер, як і сказала, у Києві. Чоловік загинув рік тому, а тепер… До батьків вона приїздила кожні вихідні, а іноді проводила на малій батьківщині й більше часу. І залюбки їздила на цей усамітнений пляж, хоча раніше Артем тут її не зустрічав. Вона почувалася тут у безпеці.

-Тут ніхто не нападе. З людей, але не з птахів…

-А що ти казала про ворон, які крадуть гроші? Я про таке теж ніколи не чув.

-У нас великий ринок у місті, - пояснила Яна. – Речовий, там і звичайні покупці, і оптовики… - Артем кивнув: він навіть кілька разів бував на цьому ринку. – Мій батько там кілька лотків має. Так от, останнім часом… Десь з рік уже… люди скаржаться: не можна гроші ані на хвилину залишити. Підлітає ця мерзота крилата, хапає та геть… Іноді навіть, просто розраховується людина, одні купюри рахує, інші поряд поклала. Тут і…

-Купюри? – здивувався Артем. – Не монети?

-Та ні! Якби монети, то усі б лише посміялися. А тут – може бути й дві сотні за раз, а може бути й пара тисячних…

-І часто таке відбувається?

-Майже кожен день, іноді й по два рази чи більше. Не лише на ринку, а й у кіосках, наприклад. Зараз стали слідкувати, але вона все одно примудряється…

-А це одна ворона? – уточнив Артем, та отримав очікувану відповідь:

-Та хто ж їх розбере? Хіба їх відрізниш одну від одної?