Розділ 3

- Альо, Дмитре! Здається, почалося. Швидше приїжджайте по пологового будинку, я вас зустріну, - здається Роман хвилювався не менше, ніж породілля.

- Буду за двадцять хвилин, - тільки й встиг сказати Дмитро і відключив дзвінок.

Роман і сам вважав себе причетним до цього чуда. Його дружина теж була вагітна, але термін був ще дуже маленьким. Якщо він все правильно розрахував, то має всі шанси стати чудодійником цього новорічного дива. А якщо він десь помилився, то нічого не зміниться… Але якщо… То й для дружини буде цікава новорічна історія, і ще кілька людей зможуть стати щасливішими. В нього навіть пітніли долоні від хвилювання і передчуття всього, що має трапитись сьогодні.

- Проходьте, здавайте речі в гардероб і йдіть в пропускник для гігієнічних процедур і отримання одноразового одягу, - тараторив Роман, зустрічаючи Дмитра на порозі пологового будинку, - Жінку звати Дарина, пологи вчасні, все повинно пройти добре, не хвилюйтеся, - ніяк не міг замовкнути Роман і весь час щось говорив.

- Здається, ви хвилюєтесь більше, ніж я, - усміхнувся Дмитро. Він здавався таким впевненим і врівноваженим, спокійним, що це дивувало навіть психолога.

Серцебиття Дмитра почало зашкалювати щойно він перевдягнувся в лікарняний одяг, а біля родильного залу №3 здавалося, що серце збирається вискочити через горло. В роті пересохло. З запрошення медсестри, він відчинив двері і увійшов палату. Та так і застиг у дверях з відкритим ротом. 

Перед його очима, тримаючись однією рукою за поперек, а іншою за живіт, стояла ЙОГО Дарина. Та ні, це марево якесь. Не може бути. Він покліпав очима, але картинка не змінилася. На ватних ногах він повільно підійшов до неї, але не міг вимовити ні слова. В голові крутилося лише кілька речень. «Який же я бовдур», «Я собі ніколи не пробачу», «Мене не було сім місяців, а пологи вчасні. Це виходить, що дитина моя! Чи не диво?». Дарина посміхнулася йому змучено, і знову зігнулася - перейми.

Він простягнув руку, намагаючись доторкнутися до такої рідної, такої коханої жінки. Застиг на секунду: «Дозволиш?», - запитав майже пошепки. У відповідь почув «Звісно», скупа чоловіча сльоза скотилася по щоці, а руки вже обережно притискали до себе таке бажане тіло. Дарина теж тремтіла, не вірячи, що це все відбувається насправді. Вони удвох, разом дають нове життя. Його присутність сприяла такому емоційному піднесенню, такому гормональному сплеску, що здавалася вигадкою. 

Все скінчилося швидко. Дарина лежала на лікарняному ліжку і вперше прикладала їхню доньку до грудей. Дмитро сидів на стільці біля ліжка і цілував її спітніле чоло, скуйовджене волосся і шепотів якісь милі слова. Їх вона не чула, лише відчувала, що це щось ніжне, щось важливе. Ніби зізнання у коханні. Всі тривоги відступили, біль теж. Лишилося лише відчуття якоїсь дивної благодаті.

Коли були проведені всі необхідні маніпуляції: заміри, зважування, огляд тощо, персонал лікарні залишив їх на деякий час самих. Дмитро не міг відірвати своєї руки і погляду від Дарини і доньки.

- Ти дозволиш мені бути поруч з вами? В сенсі, і після виписки з пологового? – Дмитро не міг дібрати слів, аби висловити все, що його бентежило. Він понад усе на світі хотів бути з цими двома дівчатками, які подарували йому здійснення мрій. І Нехай Дарина на даний час вже не була його дружиною, це можна було виправити швидко. Звичайно, якщо вона буде згодна. Він же, зі свого боку, все для них зробить. Все, що потрібно і навіть більше. Вони його життя, його повітря, його кров.

- Ну і на якій же підставі ти хочеш бути поруч? – запитала Дарина, підвівши погляд від маленької доньчиної головки на Дмитровий збентежений погляд. - Ти зрозумій, я нічого не знаю про твоє життя з дня нашої останньої зустрічі. Лише те, що тебе не було в країні. Так, і про плани твої нічого не знаю. Я не збираюсь перешкоджати твоєму спілкуванню з донькою, якщо ти про це… 

- Я теж про тебе нічого не знаю, як ти жила… і взагалі. Але я не тільки про доньку. Я хочу бути з тобою. З вами. Я не переставав кохати тебе. Ні на мить. Але ж я такий бовдур… Вибач, важко підібрати слова… Я хочу аби ти знову стала моєю дружиною… Я так боявся, що вже запізно… - Дмитро говорив такими короткими реченнями, які можна було вимовити на одному подиху. І з кожним подихом нове речення несло новий зміст, не йшло в продовження попередньої думки. Таке творилося і в його голові. Рій думок, які сплуталися в один клубок. Голі емоції. Які ніяк не вдавалося оформити в слова.

- То це була пропозиція? – засміялася Дарина з полегшенням, - Ніякої оригінальності. Знову на новий рік. Але нічого, я звикла вже до новорічних несподіванок. Я згодна. – з загадковою посмішкою на обличчі відповіла, розглядаючи своє відображення на дні його очей.

- Я не прошу тебе пробачити мені. Я й сам не зможу собі пробачити. Але, якщо ти даси шанс… - він раптово запнувся, - Що? Ти згодна? – «невже це правда, невже так може бути? Отак, без виправдань, без пояснень, без обіцянок?» – Даринко, ти справжня? Це не сон?

- Так, я згодна. А ти що, вже передумав? Думав, я відмовлюсь, тому і запропонував? – продовжувала жартувати Дарина, чомусь у неї був на диво піднесений настрій, незважаючи на всю втому і виснаження.

- Але.. я не можу повірити… ти ж навіть не питаєш ні причин мого вчинку, не вимагаєш ніяких пояснень… Ти… не жартуєш? Я навіть мріяти про таке не міг. Ти знову носитимеш моє прізвище… І моя донька теж! – Дмитро почав нервово ходити по кімнаті назад-вперед, не знаходячи собі місця.