Не втечеш

– Ми ще зустрінемось! – сказав він наостанок. – Ти будеш моєю! 

А я подумала, що він дурень. Якщо вже я кинула Максима, то нащо мені вертатися? 

Історія нашого «кохання» до болю проста, я – школярка, яка зустріла дорослого, сильного, гарного хлопця. Все начебто круто? Аби ж то. Проблема в тому, що я лише одинадцятикласниця, яку батьки стали відпускати на «гульки» після заходу сонця. Мене вабили гулянки з подругами, сільські дискотеки, увага хлопців. А він вже давно «відгуляв» своє. Нездорова тяга Максима до серйозних стосунків мене лякала. Спочатку він кожен раз проводжав мене до дому, потім почав супроводжувати на всі заходи, дійшло до того, що Макс ставив умови: «Аля, вибирай: або я, або та, твоя, недоумкувата Лариса!» І я вибрала. 

Мені не хотілось його кидати, бо Максим подобався мені не аби як. Але що буде потім? На носі ЗНО, далі – вступ до вищого навчального закладу. Він заборонить мені вчитися? Спілкуватись з одногрупниками? Це схоже, скоріше, на аб'юзивні стосунки, ніж на кохання. В такому разі, краще спалити всі мости, поки не пізно. 

***

– Ти куди? – я з широко відкритими очима дивилась, як мій чоловік збирає речі до валізи. 

– До дому. – буркнув Славік, не відриваючись від свого заняття. 

– Хіба не тут твій дім? – обурилась я. 

– Мій дім там, де мене годують, люблять і не зривають дах тупими забаганками! – підвищив він голос. – Я їду до мами! 

– А як же я? 

– Мовчки! 

– Славік, – голос зрадницьки затремтів. – Я ж ношу під серцем твою дитину! 

– Та що ти кажеш? – награно здивувався. – Я навіть не впевнений, чи від мене ти вагітна! 

– Що ти таке кажеш? 

– Мені твій колишній все розповів. І про ту вечірку з псевдоподругами, і про поїздку з Валею до Одеси, навіть про похід до магазину! 

– Який колишній? – мене перло від люті й образи. – А що з моїми походами не так? 

– Вже забула, як з Маратом зраджувала? Коротка в тебе пам'ять, любо дружина. І ця хвойда – Валька, у всьому тебе покривала! 

От сучий син! Він мене обмовив, зіграв на хитких відносинах зі Славіком. Але звідки він знав, де я знаходжусь в цей момент? Ну звісно ж, соціальні сіті, історії… Але як в цю маячню зміг повірити мій чоловік? Адже знає мене так довго! 

– Ти одружився зі мною! – зробила я останню спробу, бо хлопець вже стояв коло вхідних дверей. 

Він якось приречено усміхнувся, відвернувся, кинув через плече:

– Як одружився, так і покину. Прощавай! 

Чоловік пішов, залишивши мене в пустій квартирі. Одну, розбиту, вагітну. Я плакала дуже довго, ображена на весь білий світ. За що мені це? Чому доля зі мною так несправедлива, я ж нічого поганого не зробила. Сиджу, як бабуся в казці «у розбитого корита».

Навіщо він вмовляв мене залишити дитину? Я ж не хотіла зараз ставати матір'ю. Я й заміж не хотіла, та Славік настояв, мотивуючи: «Дитина має рости у повноцінній сім'ї». Ми зіграли пишне весілля, ну як ми… батьки, мої. Й ось, не пройшло десяти днів з свята, як чоловік мене кинув. 

Потім прийшло усвідомлення: як би Славік мене кохав, чи кинув би ТАК? Це був лише привід для подібного вчинку, інакше, чоловік хоча б поговорив зі мною. 

Наші відносини почали псуватись ще задовго до самого весілля. Мої батьки зробили коштовний подарунок – двокімнатну квартиру, щоб молодята могли мешкати окремо й будувати своє життя самостійно. По-перше, «нерви» через клопоти майбутнього весілля, по-друге, мої постійні перепади настрою, по-третє, токсикоз. Мене нудило від усього під ряд: їжі, напоїв, мийних засобів, тощо. Тому "жіночі" справи виконував або сам Славік, або моя мама, яка приходила декілька разів на тиждень. І з кожним наступним днем його настрій псувався ще більше. Бувало посеред ночі, прокидалась з нестримним бажанням шоколадної пасти, оселедця або консервованого кавуна й знову «виносила» мозок своєму чоловіку. 

Першим його нервовим зривом стало весілля. Спочатку все було добре, хоча дорогою до РАГСу посварилися, через гроші. В залі очікування навіть промайнула думка, а чи не втекти? Ось так просто, кинути все, вилізти через вікно вбиральні й податись куди очі дивляться. Скільки себе пам'ятаю, була такою. Мене лякали зміни в житті, нові друзі, нові місця. Такий різкий поворот долі вводив мене в заціпеніння від жаху, ще й ця дитина… 

Але так вчинити я не могла. Соромно перед родичами, друзями, Славіком, а головне – перед батьками. Повертаючись до гостей та чоловіка, застала неприємну картину: мати мого нареченого кричала на мою подругу Валю. До мене долітали лише обривки: 

– … безрода!  … кола нашого спілкування… ! … мозку! 

До них поспішала моя мама, тихенько прошепотіла щось на вухо моїй майбутній свекрусі. У відповідь та заголосила з новою силою:

– …  такі ж самі! 

Денис, хлопець моєї подруги та за сумісництвом свідок, гаркнув:

– Ольга, закрий свого рота! 

Славік стояв мовчки. 

Та що таке відбувається? Притримуючи довгу сукню, кинулась до них, щоб з'ясувати в чому річ. Обізнана, що мамі Славіка – Ользі, не подобається (це ще легко сказано!) моя найкраща подруга. Вона наполягала на тому, аби подружкою нареченої стала її племінниця. Я протестувала, чого це раптом? Я її навіть не знаю. Це моє весілля, чи ні? Доходило до того, що Ольга погрожувала не з'явитись на укладання шлюбу свого власного сина. З'явилась таки, от що з цього вийшло. 

Моїм планам не судилось здійснитися, заграв марш Мендельсона й нас запросили до залу. Я вже була на взводі й весь цей урочистий момент нахабним способом проридала. Туш розтікалась по обличчю, очі та ніс можна було порівнювати зі стиглим помідором, на відео, відверто кажучи, виглядала як сеньйор помідор. Чортові перепади настрою! Бо в кінці, коли нас вітала вся рідня, я плакала вже від радості. 

Далі – ресторан. В автомобілі я намагалась розпитати Валю й Дениса про інцидент, який трапився. Обидва мовчали, як партизани, обіцяли поговорити про це пізніше. Я не наполягала, ні до чого мені зараз зайві хвилювання.