оповідання

Він помирав…Лікарі всю ніч намагалися витягти його з обіймів смерті, але шанс  вижити дорівнював нулю. Його стан був критично важкий, медицина була безсила. Зробили все можливе, щоб врятувати йому життя, але..на превеликий жаль це було неможливо.
Успішний підприємець, який збирався жити щонайменше років сто, залишав все, що було йому дорогим, -- своє кохання,  яке зустрів пізно і  так несподівано; свій бізнес, який створив сам і сам ним займався не довіряючи нікому. Він любив життя, а може почав любити тоді, коли зустрів свою єдину в світі жінку, що навчила його сміятися і вірити, запалила в ньому вогонь надії і  віру в майбутнє.Саме зараз він почав любити  життя, надолужуючи втрачений час, караючи себе за помилки, що їх наробив .
. Для нього все тільки зараз починалося, але й так несподівано обірвалося, так несподівано… скінчилося.
Останнім часом  навіть Таміла, його дружина,  вже не була така огидна і вередлива. Не виходило в неї  як  раніше, діставати його до глибини душі так, що він грюкав дверима і йшов з дому.
 Молодим був як зустрів її, сподобалося в ній все, -- оливковий колір шкіри, великі очі, кучеряве розкішне волосся, тонка талія і пишний, як він сміявся --  лато бі. Таміла була африканкою,  йому подобалася, бо  в ній було те, чого він не знаходив у своїх італійських жінках. Її невтомність, ненаситність і неймовірна сексуальність, що заводила його з одного погляду своїх великих оксамитових очей. Рішення женитися, прийшло само собою, він не хотів втратити її, не міг насититися нею, не уявляв і дня без того всепоглинаючого сексу, який спустошував його і  випотрошував душу.  Не звертаючи уваги на протести батька і сльози матері, самодостатній  на той час уже бізнесмен, звик приймати рішення самостійно. Жив окремо від батьків, мав свою віллу, яхту, спортивне авто. Привівши свою обраницю до свого дому, купив їй автомобіль, засипав подарунками і увагою. Не міг натішитися своїм щастям, любив Тамілу до нестями. Друзі говорили, що він, Паоло, втратив голову. Молодий був і дурний,  свою помилку зрозумів пізніше.
З часом у них народилася донька, гарнюнє чудесне янголятко. Але Таміла не знаходила часу  для донечки, довелося запросити няню, щоб доглядала за дитиною, поки мати була зайнята собою. Після родів все змінилося, вілла заповнилася родичами жінки, які жили тепер за його кошт. Ніхто ніде не працював -- донечку доглядала няня, будинок прибирала прибиральниця, а Таміла зробилася  вередливою і постійно незадоволеною.  Її цікавили тільки гроші. Вона рахувала, що народивши дитину зробила свою справу, а він її не цінить. Де й поділася та сексуальна  приваблива жінка, яка так подобалася йому,  натомість з'явилася буркотлива й товста баба. Родичі, а їх було два брати, три сестри і мама Таміли, батько мав совість не приїхати   на шию зятя. Брати --  здорові бовдури, вчитися не хотіли, покурювали травку; сестри не знали міри в новомодному ганчір'ї, тратили на них його гроші. Постійно розгулювали, в надії знайти ще одного дурня, або, як повезе то для кожної. Але нічого “не клювало”, дурні перевелися. Та від цього страждав Паоло, бо Таміла злилася й вимагала гроші. Коли Паоло пропонував спровадити рідню додому, то починалася  війна з прокльонами і плачем, істерикою і криками. Отримавши добру порцію такого “кохання” Паоло йшов геть на кілька днів.
Тому вирішив купити собі квартиру в Римі, бо витримувати таке життя було несила. З'являвся  на віллі тільки щоб видати гроші, влаштувати їхні проблеми, витягти з чергової халепи братів Таміли і побачити свою донечку-сонечко. І втікав від злих слів, колючих зауважень і насмішок.
 Жив роботою, перебивався випадковими зустрічами з випадковими жінками. Це його влаштовувало, не привязуватися до нікого. Так і жив, жонатий самітник. Підросла донька, вже вчилася. Таміла розрослася до неймовірних розмірів  і своє лато бі вже не вміщалося ні в одне крісло. Тепер вона була під наглядом дієтологів і це все знову за його гроші. Сестри повернулися додому, не піймавши своїх принців, брати теж вирішили,що їм краще повернутися до своєї країни, де влада не була такою прискіпливою, як в Італії. Залишилася  теща, мама Таміли, яку  Паоло терпів над силу. Жити не стало краще, але Паоло вже й не надіявся.
Одного разу, побачив жінку, що везла на інвалідному візку старенького профессора, з яким він був знайомий. Паоло сидів на балконі свого будинку і спостерігав , як дбайливо вона закутувала  й поправляла  одяг на старенькому, як гладила його по руці, щось говорила і весь час посміхалася. На якусь мить йому захотілося бути на місці профессора, щоб на собі відчути той ніжний дотик;  стріпнувши головою він відігнав ту навязливу думку. Жінка була дуже гарна, білява з хвилястим волоссям, з голубими, як небо очима, струнка і тендітна. А головне вона завжди посміхалася,  і та мила усмішка робила її ще красивішою. Жінка була в тому чудовому віці, коли кажуть -- зріла і мудра. Він прикинув, що їй не більше сорока п'яти років саме в цей час жінка розквітає такою  жіночою красою  і привабливістю, що не залишає байдужим чоловічу стать. Він уже знав, що вона українка, знав, що вона вдова, що вчить сина в університеті. Про це все йому розповіла сусідка, яка часто розмовляла з профессором і з Світланою, або як її тут звали -- Лючією. Сусідка була в захопленні від Лючії, говорила про неї, що таких, як вона добрих і лагідних доглядальниць дуже і дуже мало.  Це був для Паоло інший світ, інша культура, інший менталітет.  Інший приклад жінки, який заставив його задуматися про своє життя. Жінка, що заробляла гроші в такий нелегкий спосіб, щоб вчити сина, була для нього  майже героїнею. Він поважав  працю, розумів що в світі не все так легко й просто, щиро шкодував жінку.
Зустрівши на вулиці Світлану з професором, він запросив їх на каву в ближній бар. Так він познайомився з нею, роздивився зблизька, почув її голос, відчув ту магічну силу й сексуальність, що затягнуло його, як в водяну  воронку, кручу, в бурхливий потік. Це його, чоловіка, --  що не мав відбою від жінок. Це його -- жиголо  розбещеного жіночою увагою й безвідказністю  слабкої статі. А він стояв і з захопленням слухав, як професор розповідає про Світлану, що вона викладач англійської мови, що вчить його внучку  музики, яка вона чудова кулінарка, які чудові торти пече щонеділі… Професор говорив, а Паоло стояв і дивився, як  вона ніяковіє, як румянцем залилося жіноче лице від тієї хвальби. Вона стримувала старенького, говорила, що досить, бо їй незручно, що зараз злетить на тих ангельських крилах, що їй чіпає професор. Вони переговорювалися, жартували, сміялися, а Паоло стояв і дивився, як рухаються губи коли вона посміхається,  і йому  захотілося просто тут зараз згребти її в обійми і зацілувати до нестями ті губи, ті ямочки на щоках, ті очі, що своєю голубизною  безкрайнього неба сяяли простотою й щирістю.Оце тобі, подумки вилаявся Паоло, не вистачало ще тільки цього -- закохатися, як сопливий хлопчисько з першого погляду. Він швиденько попрощався, зсилаючись на зайнятість і пішов з бару. Додому не хотілося, пройшовся вулицею, але не бачив нічого, бо перед очима стояла Світлана, вона не йшла з думки, не залишала його. Вночі вона йому приснилася, така гарна, зіткана зі світла, що йшло з середини, сміялася до нього й манила простягаючи руки. О, це вже хвороба, проснувшись промовив Паоло. Але те, що жінка гарна і розумна він не міг не визнати.
Занурившись з головою у роботу, що була його життям і його умінням зосередитись  на основному, відключаючись від зовнішнього світу. На цей раз вирішуючи поточні проблеми, він часто ловив себе на думці про Світлану. Згадував свій сон, подумки перебирав і згадував, --  як вона говорила, її усміх, тембр голосу. Вона не йшла з його думок, він розумів, що вона йому подобається, як до цього  не подобалася ні одна з його знайомих.
Одного недільного ранку  він побачив, що Світлана несе до автобусної зупинки досить важку сумку. Зібравшись нашвидкоруч, Паоло молив Бога, щоб автобус не приїхав скоріше, ніж він встигне завести машину. Все робив якось не задумуючись, на підсвідомості. І ось уже зупинив машину перед жінкою, запросив сідати.  Світлана запротестувала, що за декілька хвилин приїде автобус, але повагавшись мить сіла, бо знала, що в неділю автобуси їздять по іншому графіку і чекання може бути довшим, ніж завжди. Вона їхала на Ребібію, де щонеділі буси з України забирали й перевозили додому заробітчанські передачі. Світлана везла передачу для свого сина.  Це було для нього    ще одним відкриттям, ще однієї сторони її життя. Після того, як Світлана зробила свої справи він запросив її в бар. Вона була мила й безпосередня без тієї вмілої штучної награної артистичності, якою він був ситий по горло. Це була просто жінка, проста й жіночна, але жінка з великої літери. Вже тепер з роками він навчився  розрізняти  фальш і грубий артистизм з яким  стикався досить часто. Всього цього не було в цій жінці.
--  Світлана, це щось світле? --  запитав Паоло.
--Так, це люче -- світло по-італійськи, усміхнувшись відповіла жінка.
-- Люче, що спалить чи зігріє, очистить чи освітить, а  може це  люче в кінці тунелю.
-- Мені більше подобається Світлана, смакуючи її ім'я промовив Паоло.
-- Лючія тобі не пасує, а світла  і чиста Світлана, це гарно, я так буду тебе звати.
-- Мене тут ніхто так не називає з італійців, -- промовила Світлана.
-- Ось і чудесно, так зватиму тільки я.-- сказав Паоло.
Їхні зустрічі стали  частішими. Він з нетерпінням чекав неділі, свята або пів-четверга,  коли Світлана була  вільна. Паоло жив цими  зустрічами, хоча й мав досить роботи, але завжди знаходив час для Світлани. Йому подобалося слухати її розповіді про сина, допомагав їй купувати  й вибирав подарунки, для нього. Розумів, як  нелегко  їй було заробляти гроші, пробував хоч чимось допомогти. Світлана завжди протестувала не хотіла, щоб він тратив свої гроші, але йому було приємно робити це.
Вона ніколи не говорила про те, що він був жонатий, не вимагала розвестися, як це робили інші жінки, з якими він колись проводив свій час. Світлану влаштовувало все, вона ніколи нічого не просила, не вимагала. Паоло відчував потребу в  цій простоті, цінив ту чистоту, яка була притаманна цій жінці. З кожним днем все більше і більше прив'язувався до неї.
І коли Світлана поїхала у відпустку в Україну, рахував дні. Зрозумів, що любить її, любить всім серцем, любить до безтями, до страху втратити, до болю в серці. Він так нікого ще не любив, ні про кого так не хотів піклуватися, бути поруч, взяти всі її болі і проблеми, захистити від усього злого. Паоло хотів зробити її щасливою, щоб та небесна синь очей ніколи не затьмарювалася, не сіріла від болю й пустоти.
І коли настав день її приїзду, -- полетів, помчав, погнав щодуху, боячись запізнитися навіть на хвилинку. Коли Світлана вийшла, то мало не вмер від щастя, а серце рвалося з грудей. Людський потік,  що йшов  назустріч, йому здавалося  рухається занадто повільно, а йому не терпілося обійняти її і притиснути до себе. Обійняв і занурившись головою в її волосся відчув таке щастя, таку легкість, що хотілося і плакати і сміятися. Першими його словами були;
-- Виходь за мене заміж. Я не можу без тебе. Люблю!
Світлані підкосилися ноги, їй почулося, їй здалося, чи він дійсно  це сказав. Але він шепотів і шепотів слова, які вона чекала, які хотіла чути вже давно, але  не дозволяла собі надіятися. Вона теж його любила, але знала його ситуацію, знала, що він жонатий, знала що означатиме для нього  розвід, що то  не проста справа в Італії. Знала все це і ховала свої почуття глибоко в своєму серці. Так вони  стояли, обнявшись. Їх обходили люди з обох сторін, озиралися і посміхалися по-доброму, щиро. А як інакше можна було реагувати на такі трепетні почуття, що створили навколо себе наелектризоване  поле повне любові. Він не стидаючись цілував її знову й знову, хотів щоб Світлана відчула його спрагле  чекання.
В машині він  повторив свої слова.
-- Ти  жонатий,  -- тихо мовила  Світлана.
-- Вже ні!. Я чотири роки тому почав робити певні документи про розірвання наших відносин з Тамілою. Витримавши всі юридичні терміни і процедури, маю документ, що засвідчує статус,  одинокого  розведеного чоловіка . Нас зв'язувала донька, що вчилася, наразі все позаду, вона вже самостійна. Ми все обговорили з Тамілою, через адвокатів вирішили всі  матеріальні питання, що її хвилювало найбільше. Я забезпечив її і свою доньку, згідно з законом. Тепер я вільний. Тобі вирішувати, чи хочеш ти вийти заміж за збіднілого  бізнесмена, який віддав всі свої гроші за право бути з тобою , любити тебе, дарувати щастя. Звільнившись від Таміли я зрозумів, що досі наче й не жив,  до зустрічі з тобою мене все влаштовувало. Розумів, що відносини з жонатим чоловіком тебе принижували. Ще до зустрічі з тобою я вирішив  жити сам, а наша зустріч відкрила мені очі, дала надію, окрилила. Паоло простягнув маленьку коробочку, де на оксамитовій подушечці лежала обручка з чудовим діамантом.
Затамувавши подих Світлана взяла коробочку, обручка легенько увійшла на пальчик, так наче була там все життя.
-- Боже мій, яка краса! 
Сльози не давали дихати, зраджували її і вибігали з очей, котилися по щоках, капали на плаття. Пробувала засміятися, просила вибачення, емоції нахлинули з такою силою, що не було  сил опиратися. Вона кивнула головою на знак згоди, а Паоло в очікуванні цього ледь вловимого поруху, -- не дихав, не жив, бо без неї вже не знав як то . Камінь  на обручці вигравав всіма  кольорами райдуги, переливався світлом, наче радів, що знайшов свою господиню.
-- Тепер ти моя, наречена.  Паоло сказав це так, що в неї знову з'явилися сльози, але то були вже сльози радості.   Цієї ночі сон не йшов до Світлани, вона дивилася на Паоло, що спав поруч і  почуття  переповнювали її ,  мов повну чашу яку боялася розхлюпати. Щастя! Яке то щастя, коли поруч кохана людина.
 Документи зібрали швидко, Паоло не хотів чекати, спішив жити і хотів насолоджуватися кожною проведеною хвилиною.  В українському посольстві вони отримали дозвіл на одруження. Тепер треба було занести все до комуни, де їхні документи пройдуть ретельну перевірку. Говорили про весілля, Паоло хотів щоб все було гарно, а Світлана, щоб спокійно. Зійшлися на тому, що поїдуть у весільну подорож в круїз, а з друзями відсвяткують тут, в Римі в одному з ресторанів.  Зійшлися і на кількості гостей. Світлана мала запросити свою сестру й сина, а також двох своїх подруг, що як і вона приїхали на заробітки і познайомилися в перші дні. Це були хороші жінки, які щиро раділи Світланиному щастю.  Все складалося чудово, все було безхмарно. Світлана була зайнята пошуками весільного вбрання. Хотіла щось просте й водночас елегантне, це мало бути плаття або костюм. Колір шукала голубий  чи волошковий, що личив до її очей.
У Паоло в Мілані був бізнес, який він контролював з Риму. Але інколи доводилося  їздити, щоб на місці вирішувати  певні питання. Це було звично, нормально і буденно. Такі робочі поїздки Паоло мав досить часто. Свою роботу він любив і дорожив нею, як своїм дитям, яке сам створив, сам зводив на ноги, сам переймався проблемами, що іноді виникали. Ось і зараз збираючи його в дорогу, Світлана знала, що він повернеться за тиждень. Вирішили, що по приїзду підуть в комуну і призначать день весілля. Вже все було готово, залишався цей останній штрих.
Паоло поїхав, а Світлана  залишилася чекати і займатися організацією майбутнього свята. Пройшло три дні, з яких вони, чулися по телефону, щовечора розмовляли годинами. Паоло сказав, що має можливість прискорити  рішення  деяких проблем і мав намір повернутися раніше. Світлані дуже його не вистачало, вже було замало телефонних розмов, чекала з нетерпінням  повернення свого коханого.
Вночі їй приснився  сон, що вже настав день весілля і на вулиці її чекали люди, а вона шукала свою весільну сукню. Відчиняла шафи і бачила тільки чорні одежі, в іншій шафі теж тільки чорні сукні. Вона чула, що за вікном розмовляли люди, хтось звав її по імені, але вона шукала й шукала своє вбрання, та всі шафи були заповнені тільки чорними речами. Проснулась, лежала  й тремтіла вся в холодному поту,  її кидало, як в пропасниці. Господи, що це було. Чому  так болісно тривожно, так невимовно тужить серце. Якийсь дивний сон, вона гнала геть дурні думки, а серце боліло, тиснуло в грудях, наче летіла в прірву. Зробила собі чаю, попила, стало якось легше.  Сну не було ні в одному оці, зник, втік з хати. Лежала з відкритими очима і перебирала подумки своє життя. Якось так збігло, стекло водою, що не встигла й отямитися, як уже незабаром стукне  пятьдесят, а вона ще й не жила. То працювала, то хоронила чоловіка, то вчила сина, то гарувала тут в Італії.  Лиш  біля Паоло вона відчула себе щасливою, відчула себе жінкою.
З роздумів її вирвав телефонний дзвінок, Паоло?  Але то був його друг Джузеппе, який сказав, що зараз приїде  за нею і вони летять до Мілану. Він ще щось говорив, але вона вже не чула, чорна пелена тривоги накрила її після слів, що  Паоло  в лікарні. Як в тумані збиралася, їхали в аеропорт,  до лікарні. І побачила його, всього замотаного в бинти і  з приєднаними трубками,  дихання підтримував апарат. Світлана підійшла ближче, взяла Паоло за руку, присіла на стільця, що його підсунув Джузеппе, Паоло не реагував  не відповідав.
Аварія була важка, не вижив ніхто, впівголоса говорив Джузеппе. Лікарі не дають йому шансів вижити, в нього численні переломи, відбиті нутрощі. Лікарі пробували щось зробити, але не змогли, -- далі вона вже не чула, опритомніла на лікарняному ліжку. Джузеппе сказав, що вона знепритомніла, лікарі приводили її до тями.
 Його вже немає з нами, помер. Світлані здавалося, що вона кричить, але з горла виривався хрип. Це неправда кричала її душа, так не буває, це не фільм, це життя. ЇЇ життя, що щойно розбилося на дрібні шматки, життя, яке вона не проживе з Паоло.  Не вірила, не хотіла змиритися з втратою свого кохання, своїх сподівань, свого щастя. Глухий плач рвався з грудей, стогоном розносився по лікарняній палаті. Це був стогін зраненого серця, що вже ніколи не зуміє зрозуміти, простити, забути, любити. Їй не хотілося жити…
На здеревянілих ногах підійшла до вже бездиханного тіла, руки, що так любили обіймати її, лежали неприродньо білі й нерухомі; уста, що говорили їй про своє кохання, були холодні й стиснуті навічно печаттю смерті.  Ось і все… Паоло, не йди, не лишай мене, як я без тебе, -- все в ній кричало  й волало  просило порятунку. Не йди любий, я так мало часу була щасливою, гіркий комок застряг в горлі. Світлана погладила лице, поцілувала лоб, похитнулася, як від важкої ноші, що чорним тягарем впала на плечі. Джузеппе підтримав жінку, а сам стояв і плакав, тими скупими чоловічими сльозами, що плавлять камінь, але не повертають з того світу.