Розділ 18

Встали ми ще спозаранку, як тільки почало світати, і почали думати, чи не піти нам по-англійськи, поки всі сплять, не прощаючись. Але виявилось, що дружина Барока вже метушиться у дворі. Побачивши нас, вона підійшла.

– Мішок з харчами вас чекає біля воріт, а волів зараз запряжуть, – повідомила вона.

– Дуже вам дякуємо за допомогу, але ви сильно не сваріть Барока, він ні в чому не винен, він чудовий друг і йому зараз дуже важко, – відповів їй Уч. – До речі, як він?

– Я знаю, просто йому треба нарешті порозумнішати і не забувати, що крім друзів у нього є велика сім’я і повно обов’язків, які за нього ніхто не зробить, а він, як замолоду, дозволяє собі все кинути і попертися світ за очі, – пояснила вона свою позицію. – Не переживайте, нічого йому вже не буде, поваляється тиждень, я його полікую і підніму на ноги.

Ми ще раз подякували і пішли в сторону воріт, де вже запрягались наші воли.

– І я вам дякую, – почули ми тихий тремтячий голос позаду. – Що не кинули його, нерозважливого, і зробили все, що у ваших силах, щоб врятувати. Він мені все розповів. Просто я його дуже кохаю. Щасти вам у вашій справі.

Ми не обернулись, щоб не бачити сльози на її очах, розуміли, що коли сильно кохаєш, то так само сильно переживаєш за кохану людину, а потім це все може переростати в істерику, але вона вляжеться. Головне, щоб у них і надалі все було добре і гармонійно.

Волів нам запрягли нових і свіжих. Мішок з їжею ми знайшли, закинули його у віз, самі розмістилися у звичному порядку і рушили в дорогу. На цей раз ми вже нічого не остерігались, тому гнали на повну швидкість, на яку були спроможні воли. Навіть дракон жвавіше допомагав їм своїм хвостом. Поснідали в дорозі, не зупиняючись, тому вже по обіді побачили вдалині торгівельну площу, на якій ішла торгівля повним ходом. Ми оминули площу і попрямували до замку, що будувався на пагорбі, де й залишили Фіна.

Нас помітив Друк, він вийшов назустріч, радісно махаючи рукою.

– Ви швидко, я навіть не сподівався вас так скоро побачити, – заговорив він, наближаючись. – Вам вдалося добути протиотруту? А де Барок, щось я його не бачу, хоч вози ніби його?

– Він трохи прихворів у дорозі, – лаконічно і делікатно відповів йому брат, не вдаючись у подробиці. – А от протиотруту привезли, правда, не знаємо, який вона може дати результат, бо Довгобородий не дав стовідсоткових гарантій, – пояснив Брук.

– А Фін як почувається, він живий? – нетерпляче спитала Катя.

– Та нічого не змінилося з того часу, як ви його бачили останній раз. Все так само, він в летаргічному сні, – відповів той. – Головне, що він живий і ще бореться, а ви так швидко повернулися, тому тепер є велика надія, що все буде гаразд.

 Ми видихнули з полегшенням – все ж таки встигли.

– Тоді не будемо гаяти час і йдемо до нього, – запропонував Грен.

Так і зробили. Брук відвів нас в той самий будиночок, де ми залишали лицаря. Фін мирно лежав на ліжку і був білий, як крейда, чим більше скидався на мармурову фігуру, ніж на живу людину. Катя дістала пляшку з протиотрутою, підійшла ближче і сказала наказовим тоном:

– Привідкрийте йому рота!

Бруку з Друком ледве вдалося це зробити. Катя відкрила пляшечку і зі словами «Ну, з Богом», влила у Фіна третину, як і казав волхв. Всі, затамувавши подих, дивились на лицаря, чекаючи чого завгодно. Але час минав і нічого не відбувалося.

– Ніби все добре, може, заллєш, що залишилося? – запропонував Уч.

– Ні, – заперечила Катя, – почекаємо кілька годин, як і казав Довгобородий.

– Ну, тоді пропоную піти щось перекусити, – озвався Друк. – Гадаю, вам з дороги перепочити і щось закинути за комірець не завадить.

Точно не завадить, тому ми погодились і пішли за тролем на вихід. На вулиці вмостилися навколо вогнища, на якому в великому казані щось весело булькало.

– Ну що, поки чекаємо, розповідайте, де були, що бачили? – запропонував Друк.

На роль розповідача, як не дивно, викликався Грен, він красномовно пів години описував всі наші пригоди, навіть ми заслухалися, ніби не вірячи, що таке справді відбувалося.

– Шкода, що мене не було з вами, – підсумував почуте Друк, – але хтось мав за цим всім дивитися, – показав навкруги троль.

– Не переймайся, можливо, то не остання наша подорож, – підтримав його Муня.

– Така – краще остання, – не погодився з ним Уч.

– Така так, але може буде краща, за інших обставин, – не став з ним сперечатися дракон.

– Ага, тобі головне від коханої подалі втекти, – пожартував Уч і всі підтримали його посмішками.

– То тільки одна з причин, – погодився Муня, – а головна, що з вами добре і весело, навіть якщо важко і страшно.

– Муня, ти що, вмієш навіть боятися? – здивувалась Дана. – Ну, не рахуючи, ясна річ, свою жінку.

– А що, хіба я не жива істота? – здивувався дракон. – Острах – то запорука виживання, хто нічого не боїться, той довго не живе.

Тут не погодитися з ним було важко. Не бояться не герої, а просто дурні, яким набридло жити.