Розділ 16

Першим цього ранку прокинувся Муня, а, можливо, він так і не стуляв очей. Добре розуміючи, що всі голодні, ще затемна пішов щось вполювати і коли ми тільки починали протирати заспані очі, нас вже чекали дві здорові курки, розмірами схожі на індика. Брук дуже зрадів і скоренько почав їх обскубувати і патрати, тим часом як ми з Учем збирали  паливо для вогнища. Дани та Каті ще не спостерігалося, а Довгобородий з Греном досі міцно спали в хмільному забутті.

– Добре, що ми вчора не їли те чудо-вариво наших дівчат, – повідомив нам дракон.

– А чого так категорично? – поцікавився я. – Он наші хірурги ніби живі.

– А ви гадаєте, чого вовки так всю ніч вили? – спитав Муня.

– Та місяць, напевно, повний був, – висунув свою гіпотезу Уч.

– Якби ж то. Я ходив перевірити, так от, вони бідолашні спокусилися на нашу халявну вечерю і їх всю ніч страшенно нудило і проносило, – повідомив нам справжню причину дракон. – Вони й досі там лежать, не можуть до тями прийти після такого застілля. Мені навіть шкода їх стало, бо то через нас з ними таке лихо трапилось, тому довелося принести їм води, щоб відпоїлись трохи, а то від зневоднення могли й загинути.

От не можу я ніяк зрозуміти, як у нашому драконі існують одночасно і безжальний мисливець, і така жалісливість до навколишнього.

– Дивно це все, – почав розмірковувати вголос Уч. – Раніше за нашими дівчатами таке не спостерігалося, щоб нас хотіли отруїти, а от вчора то було видно навіть неозброєним оком. Або вони дуже втомилися і їм нарешті треба зробити  вихідний день з гарним відпочинком, або вони на нас за щось сильно образились. Ану доповідайте, хто чим міг їх образити до такої міри?

– Я ніби мовчав, – озвався я.

– Я також, – сказав Муня.

– Ні, – просто буркнув Брук.

– І я ніби не сварився, бо собі було б дорожче, – трохи поміркувавши, відповів на своє ж питання домовий. – З цього випливає, що їм потрібен відпочинок і сьогодні готуванням треба займатися нам. Хто в нас добре вміє куховарити?

– На мене можеш навіть не дивитися, сам добре знаєш, чим ми харчувалися вдома, – повідомив я.

– На мене також не розраховуйте, я більше по провіанту, – відмовився Муня.

– Я можу, – єдиний потішив нас Брук.

– Тоді ти за старшого кухаря, – призначив Уч троля. – Скажеш, як щось буде потрібно.

Брук нічого не відповів, а просто зайнявся справою. Я мав великі сумніви, що він щось комусь буде казати чи просити, бо йому простіше було все зробити самому. Схоже, він вирішив приготувати нам щось одразу і на перше, і на друге, бо одну курку кинув у казан варитися з приправами, а другу натер сіллю, настромив на вертел і повісив її смажитись на другий вогонь, що розпалив поруч з першим. Коли все готувалося повним ходом, з-під водоспаду з’явилися чудово виспані Катя і Дана.

– О, бачу, ми дарма так поспішали, хвилюючись, що наші чоловіки сидять тут без діла голодні і чекають на нас. Ти дивись, Дана, а вони вирішили нас потішити і самі готують сніданок, – задоволено заявила Катя.

– Сьогодні ми самі готуємо! – безапеляційно повідомив Уч. – Ви можете відпочивати і займатися своїми справами.

– Це ж чудово, а що, щось сталося? – якось хитро підморгуючи Каті, запитала Дана. І я запідозрив, що вчорашня вечеря була зовсім не випадковою.

– Та ні, все добре, просто вирішили дати вам трохи перепочити, – ніби нічого не сталося відповів домовий. – Ця дорога, певно, вас дуже виснажила і вам потрібно розслабитись. До речі, а як там наш Барок себе почуває?

– Живий і йому набагато краще, дихає легше, – повідомила нам гарну новину Катя. – Зранку ми йому дали знеболююче, тому ще кілька годин він має спати, а після цього можемо рушати далі.

– Він сьогодні нікуди не поїде, – відкриваючи одне око, відізвався ледь рухомим язиком Довгобородий. – Його рани мають трохи загоїтись, щоб не відкрились і він не стік кров’ю.

– От і добре, нам всім зараз не завадить відпочинок, – задоволено погодився з почутим дракон. – Будемо дурня валяти.

– Не треба його валяти, він он сам ще валяється, – показуючи на Грена, підмітив Уч.

– Він не дурень, – не погодився з ним волхв, – він вчений і чудово допомагав.

– То й видно, – усміхнулася Катя.

Дідуган промовчав, бо сил сперечатися, певно, не було. Як і встати. Тому він навкарачки підповз до свого учня, розтормошив його і вони, як порядні п’янички, удвох поповзли до річки на водопій. Через деякий час ми почули звідти заклики волхва спробувати цілющу воду, бо, з його слів, такої смачної води він ще ніколи у своєму житті не куштував, а прожив ой як довго! І я чомусь зовсім не здивувався, раніше такої смачної самогонки він також не пив і в такій кількості.

День видався напрочуд гарний, зрештою, як і більшість тутешніх днів. Цікаво, а тут взагалі буває зима, чи завжди літо, як на екваторі в нашому світі? Треба буде когось із тутешніх запитати. Сонечко світило яскраво, було тепло, але не жарко, а біля води – взагалі кайф. Сьогодні вирішили зробити собі свято, нікуди не їхати і дати змогу ранам Барока трохи загоїтись. Тому після смачного сніданку, який приготував нам Брук (до речі, нічим не гіршого за ті трапези, що готували нам дівчата), всі займалися своїми особистими справами, а точніше – нічим. Тільки Довгобородий, трохи прийшовши до тями після вчорашнього, зібрав всі свої сили в кулак (а сил, як для його віку, мав, схоже, ще достатньо), взяв наваристий бульйон для орка і пішов робити перев’язку та відпочивати в прохолоду свого помешкання. Ми ж розвалилися на березі, підставивши обличчя ласкавому сонечку, і так лежали, примушуючи себе з усіх сил нічого не робити.