Розділ 14

Як не дивно, ніч минула спокійно і всі добре виспались. Напевно, далися взнаки втома і напруженість останніх днів, а тут нарешті в безпеці ми змогли трохи заспокоїтись. Барок почувався стабільно і Каті вдалося його ще напоїти вчорашнім бульйоном. Цього разу ми не поспішали, тверезо поміркувавши, що сьогодні до Довгобородого все одно не встигнемо, а орка треба берегти, щоб у дорозі гірше не стало. Як то кажуть, поспішати треба помалу. Тому, зібравшись і подякувавши Арвону за гостинність, рушили в напрямку домівки волхва. Настрій вже був у всіх трохи кращий, в дорозі розмовляли на різні неважливі теми, навіть Барок іноді, хоч і з труднощами, але вставляв свої п’ять копійок.

– Ви вирішили, що будете далі робити, як ми всіх врятуємо? – несподівано оптимістично запитав нас із Катею Уч.

– Спочатку треба врятувати, а потім вже думати, – не дуже підтримав я його настрій.

– Врятуєте, нікуди ви вже не подінетесь, – почули ми тихий голос орка. – Я вже помирати  передумав, мені то не сподобалось, а для Фіна ми все ж знайшли ту кляту змію. Та й покидати таку банду, як наша, настрою зовсім нема, я ще з вами не раз хочу піти на полювання.

– Молодець! – підтримав його домовий. – Так тримати! Ще не всіх кабанів Муня в урвищі розплющив.

Всі, крім жінок, розсміялися, пригадавши наші п’яні посиденьки біля схованки Барока.

– Так, ану з цього місця детальніше, – підозріло на нас дивлячись, запитала Катя.

– То наша чоловіча таємниця полювання, – швидко знайшовся Уч, щоб викрутитись, зрозумівши, що бовкнув лишнє.

– Ну-ну, ти подивись на них, – не задовільнилась відповіддю Катя, – секрети вони від нас мають. Наступного разу ми з вами підемо і подивимось, що ви там приховуєте.

– Та воно вам треба – ходити по лісі, вистежувати здобич, а потім ще й тягнути її? –  продовжив відмазуватися Уч. – Та ви знудитеся з нами, не жіноча то справа!

– Та хай ходять самі, – підтримала його Дана, – то й справді не наша справа.

– Можливо, ти і права, – трохи поміркувавши, погодилась Катя. – Вони також мають право від нас відпочити.

От за це я й люблю свою кохану, що в неї все ж таки іноді пробивається здоровий глузд і вона не така вперта, як віслюк. Уч одразу видихнув з полегшенням і повернувся до теми, що ми збираємось робити далі.

– Ти жив у квартирі Олега, тепер ми підемо жити до тебе, – беззаперечно заявила Катя, а я так і не зрозумів, чи то вона пожартувала, чи сказала на зло Учу, бо ми таке ніби не обговорювали, або, може, то в мене знову провали в пам’яті.

– Так у мене нема ще де жити, ми ж самі в Барока живемо, – якось зразу знітився домовий.

– Круто, – почули ми голос орка, – скоро мені самому буде потрібно розбудовуватись, а то всі не помістяться. Тепер точно необхідно скоріше виздоровлювати. Зате як весело буде, варто б ще Муню вмовити залишитися.

– Боюся, мене моя ненаглядна і в тебе винюхає з часом, – якось почув орка дракон з іншого воза. – Тоді тобі доведеться ще пару хмарочосів добудовувати, і весело вже так не буде точно, можеш повірити на слово. Мені вже якщо тікати, то треба кудись подалі.

– Нічого добудовувати не треба, – пояснила Катя, – ми Учу з Даною окреме житло побудуємо, щоб йому життя маслом не здавалось, а то звик по чужих домівках перебиватися.

І тут я зрозумів, що мене ніхто навіть питати не збирається і за мене вже давно все також вирішили, так само, як і за Уча, а просто ставлять перед фактом. Але все ж залишався великий шанс, що то вона просто за звичкою знущається з домового, бо щось мало вірилось, що Катя захоче ділити з кимось житло, і ще питання, чи я там не буду зайвий згодом. Уч нічого не відповів, тільки сумно подивився на мене, мабуть, згадуючи чудове наше холостяцьке життя, і важко видихнув. Халява закінчилась, тепер ніхто сам для себе вже нічого не вирішує. Як тобі краще і чого ти хочеш, тепер вирішують другі половинки і ще добре, якщо вони іноді будуть цікавитись твоєю думкою. Муня це може підтвердити на своєму дорогоцінному досвіді.

Раптом нашу цікаву розмову перервали воли, вони різко зупинилися, ледь не ставши  дибки, голосно заволали і почали подаватися назад. Ми вже грішним ділом подумали, що знову гаплик з’явився у вигляді однорога, але все виявилось набагато прозаїчніше: то наш старий знайомий ведмідь вирішив стати у нас на дорозі. Спочатку клишоногий, мабуть, мав намір нами поласувати, але побачивши знову нашого чудового дракона, різко змінив свою думку. Він незадоволено заричав (не кожному сподобається за декілька днів зустрічати вдруге дракона, що заважає полювати), махнув на нас своєю здоровенною лапою, розвернувся і поплентався в гущину лісу.

– Муня, а ти часом не хочеш з плюшевим провести повчальну бесіду, щоб він більше так не робив, а то можна зненацька і з мокрими штанами залишитись? – запропонував дракону Уч.

– Ні, не хочу, мені і так добре, та й штанів я не маю, – відмазався дракон. – Але якщо ти дуже наполягаєш, я можу привести його до тебе на співбесіду.

– Не наполягаю, – великодушно дозволив домовий.

– Чомусь я так і подумав, – не залишився в боргу Муня.

– А що, в когось могли бути ще якісь сумніви? – посміхнулася Катя.

Далі нас вже ніхто лякати не хотів, верхосруль підступно нападати також намірів не мав, тож ми їхали собі помалу, насолоджуючись гарною погодою і перекидаючись неважливими фразами. Ненадовго зупинялися на обід і їхали далі, доки не почало смеркатись. Опади ніби не передбачались, тому відшукали непогану галявину для ночівлі неподалік струмка. Розпрягли волів, напоїли їх, пустили пастися, а самі розпалили вогнище, повечеряли тим, що нам Муня приніс, поставили варту про всяк випадок та й лягли відпочивати під зоряним шатром неба.