Розділ 13

Як почало світати, мене розбудила метушня, бо всі поспішали і збиралися в дорогу, ніхто не хотів тут залишатися лишню хвилину. Барок якось пережив цю ніч, хоч і дихав дуже важко. Його вже перемістили на віз, а Брук тим часом запрягав волів. Я також зволікати не став і вже скоро ми рушили назад, в напрямку переправи. Хоч і потрібно було поспішати, але волів гнати боялися, щоб менше трясло і це не нашкодило ще більше орку, тому їхали з помірною швидкістю, ніде не зупиняючись. Навіть коли Уча приперло в кущі, ми не стали зупинятися, а домовий просто зіскочив з воза, збігав до найближчого зручного для того місця і так само бігом нас наздогнав. Ми вперто їхали далі, до переправи Хрона, і за пів дня уже були на місці, але самого поромника на іншому березі видно не було. Довелося дракону щосили своїм потужним голосом так кричати на всю річку, що навіть жаби вирішили, що то занадто для їхнього мелодійного слуху і поховались хто куди. Це спрацювало, ми побачили Хрона, який виходив зі свого будинку, показуючи, що ми несповна розуму і щоб ми на щось звернули увагу на своєму березі. Ми роззирнулися і нарешті помітили невелику конструкцію з дзвоном, яку ніхто з нас не зауважив як минулого разу, так і зараз. Щоб викликати поромника, треба було лише подзвонити в дзвін, а не горланити і лякати всю живність в радіусі кілометра. Що і зробив Уч.

– Ти навіщо подзвонив? – спитав його я. – Нас вже й так помітили.

– Та хто ж його знає, може, тут так в правилах записано і без того Хрон не почне працювати, – відповів домовий.

– Все може бути, – погодився з ним Грен.

Не знаю, що більше спрацювало, чи голос Муні, чи дзвін, але поромник зайшов на свій пором і почав переправу. Ще за якийсь час він вже стояв перед нами і, простягнувши руку, недвозначно натякав на оплату наперед. Цього разу Барок не міг заплатити, тому довелося розлучатися з нашими грошима, які так добре приховала Катя.

Нас знову переправили за три заходи і ми вже збиралися продовжити свій шлях, як Уч згадав:

– А може ми той лук Віллара Хрону запропонуємо, він же ніби також з темних ельфів?

– Слушно, – погодився Муня. – А як йому не потрібно, то може своїм одноплемінникам його втюхати.

Брук порився у возі і, витягнувши звідти зброю та футляр, підійшов до Хрона.

– Там замок, знайшли, лук Віллара, – докладно пояснив «говіркий» троль, ще більш «говіркому» паромнику і показав записку. – Перший темний ельф. Продамо.

Як не дивно, Хрон все зрозумів з першого разу, він уважно роздивився лук і футляр з запискою. Ім’я, мабуть, йому також було знайоме.

– Беру, – почули ми вперше хрипкий голос поромника.

Він витягнув з кишені мішечок, що дала йому Катя, потім попросив ще трохи зачекати, приніс з дому ще один такий мішечок і передав їх Бруку. Той зважив їх на руці і схвально махнув головою. Тоді Хрон взяв обережно, мов велику цінність, лук з футляром і зник у своїй домівці.

– Судячи з того, як поромник поводився з луком, ми явно продешевили, – підмітив домовий.

– Не жлобся, – дорікнув йому Муня, – нам він взагалі безкоштовно перепав.

– Можливо, ми те дарма зробили, – теж пожалкував Грен. – Мабуть, то таки велика цінність і місце йому було десь в музеї.

– А ти тут бачив хоч один музей? – в свою чергу поцікавився я в нього.

– Ні, але, може, хтось колись його відкрив би і я б йому передав лук як цінний експонат.

– Ну, як так шкода, то бери домового і йдіть забирайте той лук назад, – не витримала Катя.

Це спрацювало, Грен з Учем перезирнулися, але так і не наважились йти відбирати, тому замовкли і мовчки продовжили шлях. Барок час від часу приходив до тями, і це йому давалося дуже важко, бо біль, мабуть, був нестерпний, але він мужньо терпів і тільки скреготав зубами, поки знову не провалювався в безпам’ятство. Через пів години ми вже в’їжджали в поселення ельфів і нам назустріч вибіг завжди невгамовний Авір, але побачивши наші невеселі обличчя, швидко зметикував, що зараз він зайвий і не став нам докучати. За ним вийшов його батько Арвон.

– Що трапилось? – зразу перейшов до справи ельф.

– Нам потрібна допомога, – відповів я. – Барока поранили стрілами і вони, судячи зі всього, зачепили легені, ви можете чимось допомогти?

Арвон підійшов до воза і оглянув пораненого.

– Стріли не отруйні, – підтвердив він слова Брука. – Це вже добре, але витягнути їх так, щоб він не захлинувся кров’ю, в нас ніхто не вміє. Все, чим можу вам допомогти, то дати  знеболююче, яке буде затуманювати його розум, коли він буде приходити до тями, – запропонував ельф.

Ми зараз були раді і цьому, тому з вдячністю прийняли допомогу. Арвон пішов до своєї домівки і приніс пляшечку з рідиною.

– Давайте по три краплі, щоб він забувся, – пояснив ельф. – І на вашому місці я би зробив перепочинок до ранку, його тілу важко в дорозі і воно потребує спокою, тим більше, до сутінок залишилось не так вже й багато часу.

Його порада була слушною і ми, як і минулого разу, зупинилися біля вогнища, щоб хоч щось поїсти гарячого. Барока перенесли ближче до тепла, він прийшов до тями і попросив пити. Катя виконала його прохання, а Муні наказала принести щось м’ясне, щоб вона змогла зварити бульйон і нагодувати орка, для підтримання сил, а поки дала три краплі знеболюючого, щоб той заснув. Дракон слухняно пішов виконувати наказ, а ми – збирати хмиз.