Розділ 12

Зранку нас розбудили аж на сніданок, давши можливість краще виспатись. Поївши, ми почали збиратися до ризикової вилазки в саме пекло ворога. Вирішили залишити наглядати за волами Муню, бо з ним було б важко бути непоміченими, а ми дуже того прагнули. А щоб йому не було зовсім сумно, залишили  також Катю з Даною, хоч ті вперто хотіло йти з нами. Довелося Бароку їм пояснювати, що чим нас менше, тим більше маємо шансів.

– Навпаки, – не хотіла ніяк заспокоїтись Дана, – якщо буде більше пар очей, ми швидше зможемо відшукати ту змію!

– Ага, ми тільки більше будемо переживати і наглядати ще й за вами, а не шукати того гада! – вирішив підвищеним тоном вгамувати свою кохану Уч.

Це спрацювало, Дана ображено розвернулась і пішла шукати підтримки в дракона. Катя ж тихо побажала нам успіхів та пішла за нею.

– Які ж ті жінки інколи бувають невгамовними і нерозсудливими, це просто якийсь жах! - пожалівся домовий.

– Сам винен, бачили очі, що вибирали, ще й мене підбивав, тож нема тепер чого нарікати, – відповів я.

– Таки-так, – погодився він зі мною, – але інколи вони доводять мене до сказу.

В дорогу рушили один за одним, а повів нас Брук, він вже знав дорогу до лазу. Вже за годину ми сиділи в кущах навпроти проходу, який виглядав як звичайний вхід у печеру в скелі, не наважуючись рушити далі.

– Я піду в розвідку, – зголосився Грен. – Мене, якщо і побачать, то, можливо, не звернуть ніякої уваги, мало яка мавпа по околицях розгулює.

«Може, в тому й був би хоч якийсь сенс, якби я тут побачив хоч декілька диких мавп, але наразі довелося зустріти тільки одну, і то вчену». Але свої думки я залишив при собі, щоб зайвий раз не лякати Грена, а в розвідку все одно треба було комусь йти і ризикувати.

Грен підійшов ближче, нічого страшного не трапилось, потім він осмілів трохи і підійшов до входу, знову нічого, тоді він рушив усередину і зник там. Ми перезирнулися, але квапитися не стали, чекаючи продовження. Хвилин п’ять все було тихо, потім з’явився Грен і помахав нам рукою, запрошуючи йти до нього. Тільки тепер ми вийшли зі свого укриття і поспішили в його напрямку.

– Тут все тихо і нікого не видно, – доклав він нам, як ми наблизились ближче.

Прохід виявився тунелем, що пролягав добрих сто п’ятдесят метрів у скельній породі. Виглядало на те, що то не була примха природи, а хтось навмисно прорубав його своїми руками. Наблизившись до кінця тунелю, ми обімліли від побаченого. Я ще ніколи не бачив, щоб на такій короткій відстані так разюче мінялась природа. Ми опинилися просто в тропіках, бо навкруги росли різноманітні пальми, а не листяні та хвойні дерева, які ми залишили по той бік тунелю. Видершись нишком на ближчий пагорб, ми побачили долину у всій її красі. В низині в променях яскравого сонця переливалось і виблискувало чималих розмірів озеро, а посеред нього утворився острів, на якому можна було розгледіти поселення темних ельфів.

– Очманіти можна, – не втримався вчений, роздивляючись все навколо. – Ще ніколи такого не бачив і навіть в книжках не читав. Щоб таку красу побачити і дослідити, навіть померти не шкода.

– Ще встигнеш померти, ми зараз не для того сюди прийшли, а навпаки, щоби врятувати Фіна, – озвався Уч. – Чи ти вже передумав йти в учні до Довгобородого?

– Ні, не передумав. Просто тут так дивовижно, що подих перехоплює, – зізнався Грен.

– Ви зараз договоритесь, що нас або почують, або помітять, тоді ми тут всі назавжди залишимось, – застеріг Барок. – Давайте швиденько знайдемо ту кляту зміюку і чим скоріше непомітно звідси зникнемо.

Заперечень не було і ми почали ретельні пошуки, заглядаючи під кожне дерево і каменюку, де б міг ховатися той гад. Минуло дві напружені години, а наш результат був нульовим, поки Грен не змучився і, сівши під пальму, не підняв голову догори.

– Вона там, – тихо, щоб не сполохати, показав нам рукою на верх дерева вчений, де на краю гілки грілась на сонечку жовто-червона змія.

Блін, хто ж міг собі уявити, що ті плазуни віддають перевагу деревам, а не землі. Так можна було й цілий день даремно шукати.

– Грен, ти в нас, здається, єдиний спеціаліст по деревах, чи зможеш її звідти дістати? – спитав я вченого.

– Спробую, – відповів той і, взявши мішок для змії, поліз нагору.

Йому вдалося підібратися до неї на відстань витягнутої руки. Тоді вчений приготував мішок і стрибнув, щоб зненацька захопити змію в полон. Все в нього вийшло і гад опинився всередині, але було одне але – Грен не втримався і разом з мішком полетів донизу, розлякуючи  птахів, і смачно гепнувся на землю. Пташки з галасом зірвалися зі своїх місць і піднялися в небо. Ми швидко підбігли до вченого, але допомога йому не була потрібна, вже за мить він стояв на ногах і з острахом оглядався навкруги, міцно тримаючи здобич.

– Треба тікати, – як завжди лаконічно видав Брук, але вже було пізно, нас помітили і ми почули войовничі голоси ельфів, що з неймовірною швидкістю наближались все ближче й ближче.

– Ми не встигнемо, нас всіх перестріляють, тому треба розділитися, – миттєво зметикувавши, запропонував Барок. – Ми з Бруком будемо їх відволікати на себе, а ви щодуху біжіть до виходу з долини.

Сперечатися часу не було, ми з усіх сил побігли, а орк із тролем ще трохи зачекали і голосно кинулися в протилежну від нас сторону. Я не знаю, скільки минуло реального часу, чи хвилина, чи пів години, чи більше, бо для нас він просто зупинився, а ми бігли, доки не опинилися по той бік скель. Тільки там попадали від втоми в густі кущі і почали переводити подих, ловлячи ротом повітря, як риба, викинута на берег.