Розділ 11

Зранку ніхто не вагався, чи йти далі. Навпаки, Грен навіть обмірковував, як би то йому дослідити ту закриту долину, в якій не бував ніхто із тих, хто зараз живе в цьому світі, а якщо й був, то не повернувся, ясна річ, крім самих темних ельфів, що облаштували там свою домівку. Арвон дотримався слова відвести нас до поромника Хрона, але далі пливти з нами на інший берег категорично відмовився. Його неслухняний син Авір, певно, не дуже боявся прочухана від тата, тому прив’язався за нами хвостиком. Арвон декілька разів завертав малого додому, але зрозумівши, що з того нічого путнього не вийде, просто махнув рукою і дозволив сину, за згодою Барока, знову керувати волами.

– Нам далеко їхати? – поцікавився в ельфа Уч.

– Ні, за пів години маємо бути на місці, – відповів той.

– А хто той Хрон і чому він цим займається? – продовжив сипати свої питання домовий.

– Він також темний ельф, але давно відійшов від брудних справ. Після того, як втратив одне око, він став тягарем для свого племені, і щоб не сидіти в них на шиї, вирішив піти своїм шляхом та зайнятись переправою, а заодно став посередником між темними ельфами та їхніми замовниками.

– А він нас не здасть з тельбухами після того, як переправить? – захвилювалася Дана.

– Ні, якщо ви йому заплатите за переправу, він буде мовчати. В нього є своя репутація, яку він цінує, інакше ніхто б не захотів користуватися його поромом.

– А як нам не заблукати на тому березі і знайти ту долину? – запитав Барок.

– Поїдете на південь і на половині шляху маєте наштовхнутися на руїни стародавньої фортеці, а звідти ви вже побачите самі скелі, що оточують долину. Де там прохід, я не знаю, ніхто так близько по своїй волі до них не наближається, тому шукати доведеться вам самим.

– Спасибі і на тому, – подякувала за всіх Катя.

Як і обіцяв Арвон, за пів години ми були на місці. На березі річки стояв невеличкий будиночок, в якому, мабуть, жив поромник Хрон, а біля причалу на хвилях гойдався дерев’яний пором, прив’язаний через лебідку до перетягнутого через річку троса.

Коли ми наблизилися, на порозі з’явився сам господар, який пильно за нами спостерігав єдиним своїм оком, на місці ж іншого була чорна пов’язка, яку носили пірати в нашому світі. Арвон зліз із воза і пішов домовлятися.

– З кожного із вас по монеті, а за дракона і вози по дві, бо доведеться переправлятися три рази, – пояснив нам ельф, коли за кілька хвилин повернувся.

– Без проблем, – за всіх відповів Барок. – Ми згідні.

Арвон повернувся і махнув на знак згоди головою Хрону.

– Ну, тоді я вас залишаю і бажаю, щоб вам пощастило і щоб вдача вас не залишала ні на мить, бо вона буде дуже потрібна, – побажав нам ельф, зняв свого сина з вола, пересадив його собі на плечі і попрямував у напрямку, яким ми тільки що приїхали.

Хрон виявився дуже мовчазним, було таке враження, що йому, крім ока, ще бракує язика, він перевершив навіть Брука, в якого дуже важко щось довідатись чи розпитати. Перевізник мовчки взяв у Барока гроші і дав зрозуміти, що під час першої поїздки буде переправляти один віз із волом і Муню. Коли було все готове, він взявся за лебідку і щодуху почав її крутити, пором зрушив з місця і за тросом почав прямувати до протилежного берега. За пів години він повернувся. За другим заходом на пором затягнули ще одного воза, попливли також Барок і Брук. На третій раз вже переправлялися всі, хто залишився. Трохи більше, як за годину, ми були на потрібному березі, а Хрон, так нічого і не промовивши, почав уже самотню переправу в зворотному напрямку до свого будинку. Ми посідали на свої вози, почекали, коли орк визначить точний напрямок і поїхали далі.

– Якщо Хрон так зі всіма спілкується, то, гадаю, і справді нема чого остерігатися, навряд чи він нас здасть, – подумав уголос Уч.

– Та він переплюнув навіть Брука з Друком, вони ще порівняно з ним великі оратори, – пожартував Барок.

– Таки так, – погодився з ним Уч.

Ми ще раз переконалися, що орк вказує пальцем у потрібному напрямку, коли на горизонті почали вимальовуватися руїни старої фортеці, вони невідворотно наближались і вражали своєю колишньою величчю. Дві охоронні вежі розвалилися повністю, одна була напівзруйнована, а четверту час чомусь вирішив не дуже чіпати, тож вона так само, як і віки тому, видивлялася небезпеку на дорозі своїми вікнами-бійницями. Між вежами місцями ще зберігся багатометровий мур, в якому зяяли провалля. Можливо, це була робота часу, а може, – наслідок кривавих битв.

– Заїдемо? – запропонував Грен. – Ймовірно, щось цікаве знайдемо.

– Точно, – погодився з ним Уч. – Є шанс, що там десь скарби заховані, які нам точно не зашкодять.

– В тебе в голові одні скарби, ніби в світі більше нічого цікавішого не буває, – присоромив його Муня.

– А що ж може бути більш цікавіше за скарби? – не зрозумів домовий дракона.

– Історія! – вирішив навести свій приклад Грен.

– Ну так скарби – то і є історія, їх же хтось колись заховав, і вони вже самі по собі стали історією, яку цікаво знайти і дослідити, – не здавався Уч.

– Ага, а заодно можна непогано нажитись, – підтримав його орк.