Розділ 10

Розбудив нас гомін дощу. Він тут хоч і зрідка, але все ж буває, тому в дорогу ми не поспішали, зайвий раз мокнути ніхто не хотів. Дощ перечікували в гроті, тільки волам місця не вистачило, але їм він клопотів ніяких не завдавав, вони спокійно собі паслися. Чекати довелося години дві, за той час ми встигли спокійно поснідати, а хтось навіть ще трохи подрімав. Як тільки дощ припинився, ми зібралися і рушили далі на південь, куди Барок вказав пальцем. Їхали сторожко, чекаючи негараздів, але їх все не було й не було. Сонце вже перемістилося з однієї частини неба на іншу, дерева почали переважати більше листяні, а хвойні зустрічалися все рідше. Так і не дочекавшись якогось нападу, чи ще чогось, ми зробили привал і дали перепочити волам. У нас вже почали виникати думки, що одноріг щось наплутав, або щось не так спрацювало і в книжках не все правда, але ж там не написано, на який час він віщує, можливо, на пів року вперед, тоді зараз і перейматися не варто.

– Грен, ти часом нічого не сплутав, може, ти якраз вина добряче хильнув, як про однорога читав? – поцікавився в нього Муня.

– Все може бути, – не став з ним сперечатися вчений, – але я чітко пам’ятаю, що там щось з гапликом пов’язано.

– Гаплик гаплику не рівня, – зробив свій висновок Брук. – Вони різні бувають, але остерігатися все одно варто.

Так і їхали далі, очікуючи того гаплика, але сподівалися, що його не буде, а якщо й буде, то не такий страшний… Раптом ми почули неподалік дитячий галас про допомогу.

– Починається, – незадоволено буркнув Брук, злізши з воза і прислухаючись, звідки лунає крик.

– Він там, – підказав йому Барок.

Всі раптом забули про небезпеку і кинулися на допомогу в глибину лісу. Ще за хвилину ми опинилися на галявині, посеред якої росло струнке дерево заввишки метрів шість. На вершечку сидів хлопчик років десяти і благав про допомогу, а під деревом ходив здоровенний ведмідь, який не наважувався зі своєю вагою лізти догори. Можливо, то навіть той самий, чий грот ми зайняли напередодні.

Муня, не вагаючись, вистрибнув на галявину і, як із зайцями, почав страшно ричати і махати кінцівками. Ведмідь теж, побачивши таке видовисько, трохи остовпів, але ненадовго. Він також встав на задні лапи і майже зрівнявся з драконом у зрості, але вчасно поміркувавши, що здобич того не варта, щоб сходитися в смертельній бійці з драконом, дав задню. Відійшовши на безпечну відстань, опустився на всі чотири, розвернувся і незадоволено розтанув у лісі.

– Злазь, малий, – підходячи до дерева, сказав Барок. – Тобі вже нічого не загрожує.

Але хлопець не поспішав цього робити, бо, певно, вирішував, хто страшніший – ведмідь чи наш пузатий дракон, і тут, я вам скажу, було над чим поміркувати. Тоді вже до дерева підійшла Катя і, поплескавши дракона по хвості, звернулась до малого:

– Бачиш, він нестрашний, він нічого поганого тобі не зробить, це наш друг, ти можеш злазити.

На цей раз хлопець набрався мужності і почав помалу спускатися.

– Чий же ти такий будеш і що робиш сам в цій глушині? – поцікавився в нього Грен.

Як не дивно, на розмовляючу мавпу хлопець ніякої уваги не звернув, його й далі більше цікавив наш дракон.

– Я Авір, син Арвона, я тут недалеко живу, – повідомив той. – А ваш дракон вміє вогонь з пащі пускати?

– Вміє, якщо пальним добре заправиться, – пожартував Уч.

– А зараз він не заправлений? – продовжував роздивлятись Муню зі всіх сторін малий. – Шкода, так би ми додому вже засмаженого ведмедя принесли, от би всі здивувалися.

– А чому ти сам і де твої батьки? – запитала Катя.

Тільки зараз я помітив, що в хлопця загострені вуха й голубі очі, і це вказувало на те, що належить він до раси ельфів, хоча ірокеза і сережок не мав, мабуть, не доріс ще до такого.

– Вдома, напевно. Я вже великий, тому втік на полювання сам, – пояснив Авір, син Арвона. – І якби не ви, то вполював би величезного ведмедя.

– Ага, або він тебе, – виправив його Грен. – І як давно ельфи полюють на ведмедів з дерева, не маючи навіть лука?

Авір зрозумів, що трохи забрехався, тому почервонів і почав шукати навколо дерева свою зброю, яка лежала поодаль. Хлопець її гордовито підняв і показав.

– Я маю зброю!

– Молодець, а тепер пішли з нами, будеш головним провідником, показуватимеш дорогу до твого дому, – запропонував йому Барок, на що Авір з радістю погодився.

Ми повернулися до возів, Авір сідати з нами не захотів, натомість виліз верхи на вола, взявся за його роги, як за кермо, і почав керувати. Через годину ми виїхали на берег просторої річки, яка неподалік впадала в озеро.

– Там, – показав нам Авір на поселення ельфів, що розмістилося на березі озера.

Дорогу ніхто не перекривав, тому ми спокійно в’їхали в поселення, хоча його мешканці насторожено слідкували за нашою різношерстою компанією. Нам назустріч вийшов здоровий ельф, як і казав Барок, з ірокезом на голові. Можливо, він тут був за вождя або за старосту. Малий зліз з вола і підбіг до нього, обійнявши його за ноги, бо вище ще не діставав.

– Тату, вони мені допомогли, вони отакого ведмедя злякали! – похвалив нас Авір, розводячи руки на всю ширину, що йому дозволяло тіло.