Розділ 9

Зранку нас розбудив Довгобородий, який ходив і штурхав усіх посохом.

– Підйом! Час мені самогонку наливати, – примовляв при тому.

– Отак зранку бухати? – відкриваюче одне заспане око, поцікавився я.

– А чого тягнути, ви поїдете, а мені знову самому тут кукати, – відповів дідуган. – Чим раніше почнемо, тим скоріше доп’ємо.

Барок швиденько все зрозумів, що без ще однієї пляшки з волхвом не буде про що розмовляти, тому пішов до воза шукати недоторкані приховані запаси, і таки їх знайшов та приніс. Цікаво, скільки він ще приховав на чорний день для зігріву? Довгобородий задоволено взяв самогонку і розлив у посуд.

– Ну, за вдале продовження вашої справи! – сказав тост волхв і залив напій собі в горлянку, навіть не занюхуючи.

– Я так розумію, ви щось знайшли, але то не кінцевий варіант? – почав розвідувати ситуацію Уч.

– Точно, рецепт знайшли, а от інгредієнтів усіх нема, – повідомив Довгобородий. – Доведеться вам ще йти їх шукати.

– І чого ж не вистачає? – поцікавилась Катя.

– Дрібнички. Як ви маєте розуміти, протиотруту роблять із самої отрути. Як то кажуть, клин клином вибивають, – пояснив нам старий. – А от інші інгредієнти я й сам тут в лісі можу знайти.

– І де ми той клин маємо шукати? – продовжувала розпитувати моя кохана.

– Там, де живуть темні ельфи, тільки там живе та змія. Тому маєте мені її принести і бажано ще живою.

– А інша змія ніяк не підійде? – вирішив спробувати піти простішим шляхом Уч.

– Ні, в інших змій – інша отрута!

– Ясно, – засмутився домовий. – Значить, доведеться ще кудись пертись і шукати.

– А де живуть ті темні ельфи? – продовжувала свій допит Катя.

– Далеченько, на південь звідси. Точно не знаю, бо не був у тих краях, але десь там живуть прості ельфи і вони б мали вам показати дорогу, бо то їхні родичі.

– Час від часу не легше. Йди туди не знаю куди, знайди те не знаю що, – підсумував Уч.

– Ну чого ж, знаємо що, – поправив його волхв. – Та змія жовтого кольору, але має червону голову, її Грен навіть замалював про всяк випадок.

– До речі, а що ви з ним зробили, бо щось його не видно? – нарешті помітив пропажу Муня.

– Не витримав і заснув, пацан ще, не має такої витримки. Зараз піду збуджу, – заспокоїв його Довгобородий.

– Не треба, я вже тут, – почули ми позаду себе заспаний голос Грена. – Зараз тільки вмиюсь і буду готовий до подорожей.

Нам нічого не залишалось, як подякувати Довгобородому за виконану роботу і почати збиратись в дорогу кудись на південь.

– А ви хоч можете сказати точно, де ті прості ельфи живуть, щоб ми їх часом не оминули? – наостанок поцікавився Муня.

– Не переймайтеся, вони вас скоріше знайдуть, – заспокоїв його волхв. – А я поки травичок назбираю і буду вас чекати.

Барок запряг волів, ми розмістились на возах і вже рушили, аж тут почули голос Муні:

– Здається, ми когось загубили. Ви Грена не бачили?

І справді, на возі його не було, під возом також і біля нього він теж не спостерігався. Довелося злазити і йти шукати. Згадали, що він ніби пішов митися, та вже навіть подумали про лихе, що міг ненароком і втопитися, але коли підійшли до річки, побачили, що наш учений солодко спить на березі, а поряд, на своєму улюбленому валуні похропує Довгобородий. Вирішили не будити змученого Грена, тому Брук просто підняв його акуратно, відніс до воза і там поклав. Грен трохи похрюкав, але не прокинувся, і ми рушили далі.

– А хто знає, де тут південь? – поцікавився Уч.

– Там, – тицьнув пальцем Барок в певному напрямку.

– А, ну, як ти так кажеш, то я спокійний, – задовільнився відповіддю Уч і, влаштувавшись зручніше в ногах Дани, ліг також додивлятися свої сни.

Якщо чесно, то спати хотілося всім, але хтось ще мав слідкувати за дорогою, тому ми з Бароком залишились пильнувати, дозволивши іншим подрімати.

– Барок, ти колись бував у тих краях? – поцікавився я.

– Ні, до ельфів я ще в гості не ходив, – відповів той.

– А хоч їх бачив?

– Так, вони іноді торгувати приїжджають.

– А як вони хоч виглядають?

– Та ельфи як ельфи, чимось схожі на Уча, також з ірокезами на голові і з сережками в загострених вухах, тільки високі, з голубими очима і граційні, як лані, – як міг, описав їх орк.

– А вони нас не перестріляють?

– А навіщо воно їм, ми ж нічого поганого не зробили, – здивувався Барок.

– Ну, мало що, може, землі свої від чужинців захищають.

– Та ми ж ніби не їдемо їхні землі захоплювати.

– І то правда, – погодився я із залізним аргументом орка.

Ближче до обіду, коли всі вже прокинулися, вирішили зробити привал, дати відпочити волам, самим розім’ятися і щось перекусити, бо випити випили з Довгобородим, а закусити забули. Запасів їжі ще ніби вистачало, але Муня вирішив знову піти на полювання і принести довговухих. І тут мені стало цікаво, як він це робить, зайці ж такі стрімкі, а він такий здоровий, ще й із пузом. Тому, поки всі збирали хмиз на вогонь, я нишком пішов за драконом. Той відійшов на метрів триста від нашого табору, зупинився і почав нюхати повітря. Певно, почувши, де мають бути вухаті, пішов у тому напрямку. А потім відбулися дива полювання. Коли до зайців залишалося десяток метрів, Муня просто вистрибнув до них з кущів зі страшенним риком, при цьому розмахуючи на всі боки руками й хвостом. Від такого захоплюючого дійства довговухі одразу впали у ступор – не кожного дня побачиш такого пришибленого дракона, ще й пузатого, а потім, мабуть, їхні маленькі серця не витримували емоцій і вони повмирали від його розриву. Муня ж спокійно позбирав здобич і поніс до табору. Тепер я точно знав, як полюють дракони, а то мені розповідали, що там вогонь з пащі має бути, кігті в ножі перетворюватись, ще якісь спецефекти, а виявилось куди простіше: ошелешити, залякати і позбирати. Розповідати я це нікому не став, можливо, то є таємниця Муні, а засмучувати друга не хотілося.