Розділ 8

Цього разу я прокинувся в обіймах своєї коханої. Мабуть, нахабну руду морду вона до мене не підпустила з ревнощів, тому муркала мені на вухо сама. Уч із Даною теж ще спали, а от Грена і Брука видно не було. Я акуратно звільнився з обіймів і вийшов у двір. Вчений з тролем знайшлися там, вони сиділи поряд з драконом і про щось розмірено вели розмову.

– Привіт всім! – привітався я.

– І ти ходи з привітом! – відповів Грен.

– Про що йде розмова? – запитав їх.

– Та так, гадаємо, чи темні ельфи погані, чи ні, – розповів Муня. – От Брук каже, що погані, бо вони вбивають інших істот, а от Грен вважає, що ні, бо вони просто виконують замовлення і роблять свою роботу, яку все одно хтось буде виконувати. А винні ті, хто робить замовлення на вбивство. А ти як гадаєш?

Важке запитання, зразу й не відповісти.

– Гадаю, всі винні, все суспільство, бо якби не було замовлень, не було б і вбивць, і навпаки, якби не було охочих вбивати, не було б кому робити такі замовлення, – видав я не зовсім обмірковану відповідь.

– Цікава ідея, з такого ракурсу я на це ще не дивився, – аналізуючи мою відповідь, сказав Муня.

– Угу, – погодився з ним Брук.

– З твоїх слів випливає, якщо хтось когось захоче вбити, то він має це зробити своїми руками? – поставив слушне запитання Грен.

– А навіщо вбивати? Є ж багато різних методів, щоб вирішувати суперечки, наприклад, у суді, – спочатку ляпнув, а потім сам зрозумів, що ляпнув не те.

– Ти що, знущаєшся? – обурився Муня. – Хіба не знаєш, які у нас суди, та вони за гроші кого завгодно засудять і за що завгодно!

Тут мені не було що заперечити дракону, бо в моєму світі суди такі самі продажні, особливо в моїй країні.

– В одному Олег правий, – поміркувавши, резюмував Брук, – якщо хтось захоче вбити і йому доведеться робити це своїми руками, а не через професійних убивць, то вбивств буде значно менше, бо це не так просто зробити і багато просто побояться.

Нарешті прокинулися Катя, Дана і Уч, вони заспані вийшли надвір, а ще за пару хвилин з’явився і Барок.

– Снідати будемо, чи в дорозі те зробимо? – поцікавився він.

Уч щось хотів сказати, але його випередила Катя:

– В дорозі, ми ще не голодні, – за всіх відповіла та.

Уч відкрив було рота щоб заперечити, але вчасно згадав про літаючи об’єкти у виконанні Каті і що злити її не бажано, тому з його відкритого рота так і не пролунало жодного звуку.

Барок пішов запрягати волів і вже за пів години ми продовжили нашу рятувальну подорож. Погода була гарна, дорога – добре знайома, нічого цікавого і нового ми не могли побачити, а волам взагалі було по барабану, куди везти, вони просто розмірено тягнули свій вантаж. Ближче до обіду дали їм можливість попастись і самі трохи перекусили. Потім рушили далі без пригод. Так і їхали, поки не опинилися біля водоспаду, під яким жив Довгобородий. Волхва ми застали на його улюбленому місці, на валуні, він там сидів і курив травку, не звертаючи на нас жодної уваги.

– Судячи з усього, наш старець відлетів з кимось поспілкуватись, – зробив своє припущення від побаченого дракон.

– Що відлетів, то я бачу, а хіба так можна спілкуватись? – здивовано  спитав Уч.

– Виходить, можна, то в нього такий міжміський канал зв’язку, – пояснив йому я. – Він навіть нам пропонував так зателефонувати до Брука з Друком, щоб попередити про небезпеку.

– А чого ж ви не скористалися? – ще більше здивувався домовий.

– Бо ми не знаємо, як тим користуватися, – пояснила йому Катя.

– А я би все одно спробував, якщо в нього та травка така відльотна, – мрійливо сказав Уч.

– Ну то, як прилетить, попросиш у нього, – запропонував йому Грен. – Потім розкажеш інструкцію користування, а я занотую. Можливо, колись стане в нагоді.

Довгобородого вирішили не чіпати, а чекати його повернення. Щоб його задобрити, неподалік накрили стіл. Очікувати довелося до сутінок, нарешті волхв відкрив очі і побачив нас.

– Вибачте за запізнення, мав гулянку зі своїми колегами. Давно разом не збиралися, – повідомив він нам.

– А що, ви не один такий? – здивувалась Дана.

– Ви жартуєте? Ясна річ, що ні, нас аж троє. Якби я був сам, то, певно, з розуму вже зійшов би, а так інколи зустрічаємось, трохи потеревенимо, поділимось плітками і вже веселіше, – пояснив їй дідуган. – А вас що знову привело до мене? Просто вирішили провідати старого, чи у справах? Бачу, навіть стіл гарний накрили.

– У справах, – повідомив йому я.

– Ну, тоді треба підкріпитися, – встаючи, сказав Довгобородий. – Бо на голодний шлунок справи погано робляться.

Він підійшов до нашого столу, примостився поруч, подивився на гостинці і зауважив:

– А де ж ваш вишуканий напій – самогонка?

Всі перезирнулися, про це ніхто не подбав, та й Феліція самогонки не має.

– Зараз, – сказав Барок і побіг до воза. Там якийсь час щось шукав і нарешті виволік звідкись фляжку з міцним напоєм. – Завжди про всяк випадок беру, щоб зігрітися, – повідомив він нам, ставлячи її біля волхва.