Розділ 6

Прокинувся я зранку змученим і зовсім невиспаним, бо всю ніч снилась якась маячня, нібито йде війна між янголами і демонами. Навкруги все вибухає, літають блискавки, пір’я падає як лапастий сніг, а я, як дурний, стою, дивлюся на це все і гадаю, кому ж мені з них допомогти, а потім плюнув, запалив сигарету і пішов собі геть від того бедламу. Коли прийшов, то знову опинився на солом’яному матраці. Як не дивно, всі ще спали, бо зазвичай все відбувалося навпаки. Я встав і вийшов у прохолоду ранку. Дракона видно також ще не було. Площа вже помалу починала перетворюватись на ринок, то тут, то там збиралися лотки для торгівлі і на них розміщувався товар, де бракувало місця, товар просто складали на землю, перед тим щось під нього підстеливши. Син орка також прокинувся і займався своєю справою. Я підійшов до нього і почав допомагати, доки мене не гукнув Барок.

– Залиш його, він вже дорослий. Йому потрібно вчитися бути самостійним, бо я не зможу бути постійно поряд, ніхто не застрахований опинитися на місці Фіна, і тоді на нього звалиться тягар набагато більший, йому доведеться утримувати всю сім’ю, – з якимось сумом в голосі пояснив мені він, ніби відчуваючи щось недобре.

Ще за пів години всі були на ногах і прямували на пагорб, щоб провідати Фіна. Йшли мовчки, стан був пригнічений, бо ніхто не знав, яка новина нас там чекає, але було видно, що всі готувалися до найгіршого. Біля будівлі нас зустрів Брук, він якраз виходив з приміщення, де ми залишила лицаря.

– Ну що? – з надією в голосі запитала його Катя.

– Ніби живий, – після цих слів нам стало трохи легше. – Але до тями не приходить, таке враження, що його організм вирішив увімкнути останній можливий шанс вижити і провалився в летаргічний сон до кращих часів.

Це було логічно, наші лікарі також часто пацієнтів вводять у штучну кому, а тут організм сам вирішив себе приспати. Головне, що він ще живий і це дає шанс на одужання.

– Йому потрібна протиотрута і бажано найближчим часом, бо невідомо, скільки часу він так може проспати, чи день, чи місяць, чи рік, – продовжив пояснювати нам троль. – Ми її не маємо, хоч і знаємо, що темні ельфи її беруть з рідкісної змії, яка живе тільки в околицях їхнього поселення. Та й вона нам не дуже була потрібна, бо ми з ними не конфліктували, а навіть якби й воювали, то отрута так швидко вбиває, що не встигнеш і отямитись, як тебе паралізує і ти помреш, тому невідомо, чи вона взагалі існує. Випадок з Фіном унікальний, таких випадків одиниці, не знаю навіть, як йому допомогти, – з сумом повідомив Брук.

– А хтось може знати, як її виготовити? – поцікавилась Катя.

Я бачив по її очах, що вона була готова піти на все, тільки б добути ту протиотруту і витягнути лицаря з того світу. Гадаю, всі були одностайні в цьому питанні, а дракон узагалі був готовий полетіти (хоч і не вмів) за лицарем на той світ і зубами вигризати його у смерті.

– Не знаю, треба шукати і питати, можливо, хтось і знає, – відповів троль.

– Ясно, які тоді будуть в кого пропозиції? – поцікавився я у всіх присутніх.

– А що тут гадати? – перший вирішив висловитись Уч. – Треба йти знову до Довгобородого, хто ж, як не він, може таке краще за всіх знати.

– Я з ним повністю погоджуюсь, – підтримав його Муня. – Але перед тим я б заскочив до Феліції, до нашого вченого примата. До нього ближче і вже за день ми зможемо бути в нього, ясна річ, якщо без возів. Можливо, в його книгах є відповідь, або ж він вже десь зустрічав ту інформацію, та навіть якщо ні, то ми можемо випросити його в Феліції на деякий час, він нам зі своїми знаннями може стати в нагоді.

З аргументами дракона всі погодились і було вирішено не відкладати від’їзд в довгу шухляду. Брук також висловив бажання нас супроводжувати, залишивши брата Друка за старшого, наглядати за будівництвом. Ми попрямували назад до ринку. Там Барок запряг нам два вози, кожен з двома волами і сам перший виліз на передній з них.

– А як же твоя торгівля? – здивувався Уч. – Ти що, кинеш все на свого сина?

– Нічого, я в нього вірю, він впорається, – повідомив нам орк. – А я мушу їхати, в мене є провина перед Фіном. Можливо, якби не моя захланність, то ми б устигли і він би зараз не боровся за своє життя.

– Того ніхто не може знати, тому не карай себе сильно, – підтримала його Катя. – Що мало статися, те сталося, назад вже нічого не повернеш. Просто тепер треба намагатися все виправити.

Ми знову сіли на віз Барока, а Брук примостився поряд з драконом. Тепер їхній віз тягнуло два вола, і це було легше, та Муня, певно, по звичці, далі допомагав їм своїм хвостом. Швидкість нашого пересування значно прискорилась, до того ж орк весь час підганяв волів. Так за пів дня ми мовчки дісталися розвилки доріг, одна з яких вела серпантином вгору до замку. Тепер нам довелося злазити з возів і далі продовжувати шлях на своїх двох. Барок випряг волів, відвів їх подалі від дороги і, примотавши довгою мотузкою до дерев, залишив пастися.

Ще до пізнього вечора ми насолоджувалися чудовими краєвидами, а коли стемніло, таки вперлися в зачинені ворота величного замку Феліції, який був вмонтований прямо у скелю. Барок взяв невелику колоду, яка лежала поряд, певно, якраз для таких випадків, і почав нею дубасити по воротах.

– Хто там? – почули ми не дуже задоволений голос.

– Свої, – повідомив орк.

Я гадав, що цього буде достатньо і охорона з тролів просто відчинить ворота, як це було неодноразово, але черговий виявився більш кмітливий.