Розділ 5

Збудили мене голосні окрики Барока у дворі, але цілуватися зі мною ліз точно не він і навіть не Катя, а вже знайомий мені хазяйській кіт, який випрошував у відповідь свою порцію лестощів. Ну і як тут можна відмовити такій наглій настирній рудій морді? А ніяк, тому деякий час довелося гладити і чухати те чудо за вухом. Кіт же вдячно і голосно почав мурчати, чим, певно, і збудив Катю.

– Не зрозуміла! Мені здається, що хтось нагло зайняв моє місце, поки я спала, – награно обурилась вона і з посмішкою подивилась на нас з котом.

Рудий, схоже, добре все второпав. За те, що завадила такій приємній процедурі, він на неї незадоволено зиркнув, але все ж поступився місцем і пішов шукати собі сніданок.

– Що там за гомін у дворі такий стоїть? – спитала Катя, займаючи звільнене місце в мене на грудях. – Нам, певно, треба вставати.

– Не знаю, мабуть, треба, але не хочеться, – відповів я.

– А Барок вже нас кликав?

– Ні, принаймні, я ще не чув.

– Ну, тоді давай не будемо поспішати, а просто займімось чимось приємнішим, – запропонувала вона.

Я був тільки за, тому в ту ж мить закрив очі і почав похропувати. Втім, приємнішим мені довго займатись не дали, з двору почувся гучний крик орка:

– Уч, де тебе носить?! Йди будити нашу парочку, бо вже час рушати в дорогу.

Чекати домового ми не стали, а самі вийшли на світ божий. На дворі всі метушились, щось носили, кудись бігали, тільки Муня, як ні в чому не бувало, сидів собі тихо, підперши край будинку, щоб той часом не завалився, і чухав своє пузо.

– Що тут відбувається? – поцікавились ми, підходячи до нього.

– Та нічого не відбувається, просто Барок в дорогу збирається.

– А чому такий галас і метушня?

– Ну так він ретельно збирається, ніби на край світу намірився йти, – пояснив дракон.

– О, ви вже встали, – звідкілясь перед нами намалювався Уч. – А я вас шукаю. Зараз все буде готово і можна рушати в дорогу, – повідомив він нам.

Ну, треба, то треба. Ми пішли до відчинених воріт і побачили там картину маслом: за брамою стояла ціла валка возів, запряжених волами. І всі вони, крім двох попереду, були завантажені мішками і всіляким скарбом. Барок ще роздав останні розпорядження по господарству і запросив нас на перший великий віз, що був вільний, але на якому вже примостилися Уч з Даною. Якщо в інші вози було запряжено тільки по одному волу, то у цей цілих два, певно, їм доведеться тягнути найтяжчий вантаж і тим вантажем будемо ми. Ми з Катею примостилися на вказані місця, потім до нас приєднався сам орк, а одразу в наступному за нами возі розвалився Муня – волу, що буде його тягнути, не позаздриш. Позаду, в останньому возі, що замикав всю нашу процесію, розмістився старший син Барока і ми нарешті вирушили в дорогу. Ну як вам сказати… Ми рушили, але от віз із Мунею рушити ніяк не хотів, бо хоч віл там і був здоровий, але от халепа, наш дракон виявився здоровіший за нього. Довелося Муні, щоб не йти пішки, мигцем щось вигадувати і виходити з такого скрутного становища, підключивши свої кінцівки, а точніше хвіст. Він просто почав ним відштовхуватись, як веслом, чим допомагав бідній тварині його тягнути. Так ми і поїхали.

– І довго нам так подорожувати? – поцікавилась Катя в Барока.

– Гадаю, якщо без пригод, то цілий день. А що, незручно? – подивився на неї орк.

– Та ні, ніби нормально, краще, ніж на своїх двох, – відповів я за всіх.

– Ну, тоді відпочивайте, а ми зараз розкладемо сніданок, якщо, ясна річ, Уч із Даною не забули його прихопити.

Вони не забули, і вже за кілька хвилин на дні воза було накрито імпровізований стіл. Про Муню також не забули і в його бік полетіла пара качок, правда, не живих, а вже запечених. Він їх хвацько спіймав і, довго не заморочуючись, запхав у свою пащеку та з насолодою великого гурмана почав ними хрустіти.

– А не швидше було б не гнати всю цю валку з собою, – запитав я, намащуючи хліб маслом та беручи шматок сиру.

– Швидше, – погодився орк. – Але за моїми підрахунками, завдячуючи вам, ми ще маємо час і можемо собі то дозволити. Розумієте, – почав він нам пояснювати, – тролі для будівництва, завдяки порадам Довгобородого, знайшли гарне місце на перетині торгівельних шляхів. І там вже побудували невеличке поселення для купців, щоб вони могли зупинятися  на деякій час та перепочити. Там утворився риночок і гріх було би цим не скористатися, їхати туди й не взяти з собою товар, щоб також трішки поторгувати. Як то кажуть, зробимо дві гарні справи замість однієї.

– І це ти називаєш трішки поторгувати? – запитала Катя, показуючи в хвіст валки, якого ще не було видно за поворотом лісової дороги.

– А що, то багато? – здивувався орк. – Та це зовсім дріб’язок, не встигнемо і оком кліпнути, як все розпродамо.

Щось мені здалося, що Барок все применшує, або то в нас із ним різні міри, і що в нього трішки, то в нас багато. Тоді випливає цікаве питання: а скільки ж в нього тоді – багато? Гадаю, в нас така міра буде називатися просто – дофіга!

– Хазяїн, а ти не хочеш нам часом нарешті розповісти, що ви тут забули? – змінив тему розмови Уч. – Ви ж ніби зараз мали бути зовсім в іншому світі і насолоджуватись биттям посуду в щасливому подружньому шлюбі, чи вас навмисне викликали, щоб ви мали змогу врятувати життя Бруку з Друком? Щось мені в це мало віриться.