Розділ 4

Зранку мене збудив Муня, покликавши на сніданок. Виявляється, поки я спав, він вже встиг вполювати трьох зайців, двох Катя приготувала на вогні, а третього ми, як вдячні мандрівники, поклали в схованку мисливців про запас. За ніч просмердітися повністю не вдалося, від мене ще добряче тхнуло, але хоч очі вже не виїдало, і то було добре. Тому я сів трохи поодаль від Каті з драконом. Муня одного зайця проковтнув на раз, другий же залишився нам на двох з коханою. Вона його розділила порівну і, не бридячись мого «аромату», принесла мені і навіть поцілувала у щічку, за що я їй був дуже вдячним, бо почувався ніяково.

Далі дорога пролягала вздовж річки, що брала початок в горах, де жила в замку Феліція, сестра управляючого вампіра Сема. Йти було вже веселіше, ми спостерігали за течією бурхливого річкового потоку, а також за рибою, що вистрибувала з води, полюючи за комахами. Коли ж ми опинилися неподалік водоспаду, Муня запитав:

– До Довгобородого будемо заходити в гості, щоб розповісти, як він з порталом перемудрував, чи не будемо на те гаяти час і обійдемо його помешкання стороною?

– Напевно, все ж треба зайти привітатися, бо якось некультурно буде, – запропонував я. – Він же нам ніби не казав, що якщо будете проходити мимо, то проходьте мимо. Та й попередити про портал варто, може, він нам ще щось порадить у нашій справі. А як пощастить, то, можливо, Грена в нього зустрінемо, якщо Феліція його раніше до волхва на навчання відпустила, хто ж його знає.

На тому і зійшлися. Шукати довго Довгобородого потреби не було. Як ми тільки підійшли ближче до його домівки у водоспаді, то побачили, що той сидить на великому валуні поряд і ніжиться на сонечку, як березневий кіт, прогріваючи свої старенькі кісточки. Він нас побачив чи почув скоріше, ніж ми до нього підійшли, і помахав нам рукою, вітаючись і запрошуючи до себе.

– Щось ви дуже швидко повернулися, я ж вас ніби тільки недавно додому відправляв? – сказав Довгобородий, коли ми підійшли до нього близько. – Чи, може, щось трапилось незаплановане?

– Вам яка версія підходить більше, з матами чи без? – в свою чергу запитав я.

– Давайте спочатку без, подивимось різницю, – запропонував волхв.

– Тоді нічого не трапилось.

– А з матами?

– Ну а з матами, то ……………… довбаний …………… ваш портал …………… зламався …………… і ми …………… застрягли ……………, а потім нас виплюнуло назад! – думаю, в цей момент мною навіть мій домовий Уч міг пишатися, бо мати злітали з язика, як з квіток переполохані метелики.

– Ну, що я можу констатувати з почутого? Перший варіант був набагато коротший, але другий набагато цікавіший, і мій словниковий запас точно поповнився, головне не забути потім, а ще краще десь занотувати.

– І більше нічого ви сказати не хочете?

– А що тут ще можна додати? Десь я, певно, лоханувся, кажучи вашою мовою, старість не радість, всяке буває, а можливо, щось і трапилось непередбачуване, треба розбиратися, але то забере купу часу. Ясна річ, добре, що попередили, а то ще когось міг би не туди запроторити.

– А що, так багато охочих буває? – поцікавилась Катя.

– За останні сто років ви перші.

– Пощастило ж вам, – підбадьорив нас Муня. – Тепер можете знову зі мною подорожувати, а так би зовсім знудились у своєму світі. Таки все, що не є, – на краще!

– Ти правий, старий друзяко, – погодився я з ним.

– Пане Довгобородий, а у вас часом десь не завалявся вчений примат Грен? – перевела розмову в інший напрямок Катя.

– Ні, не завалявся, пішов назад в замок до Феліції відробляти свій контракт, але обіцяв повернутися, як тільки зможе, і дуже просив, щоб я його зачекав і нікого не брав поки собі в учні, ніби в мене вибір великий і черга стоїть від самого замку Рашена, – з іронією відповів старий. – А ви часом не бачили, до мене звідти ніхто не йшов чи може збирався?

– На жаль, ні, бо ми поспіхом звідти пішли і маємо потребу йти далі, тож мусимо відкланятися.

– І що, навіть чаю не поп’єте? – здивувався той.

– Наші друзі в небезпеці і ми маємо їх якнайшвидше попередити.

– Я можу вам чимось зарадити, щоб виправити свою минулу похибку?

– Тільки якщо дасте нам килим-літак або чоботи-скороходи, щоб ми швидше змогли потрапити на місце, бо в портали ми ваші більше ні ногою.

– От чого нема, того нема, але можу запропонувати вам гарну травичку покурити, це повний відліт, ваш розум долетить туди ще скоріше.

– Чудовий гумор і дякуємо за пропозицію, але ми за здоровий спосіб життя.

– А я й не жартував. Це найпростіший і найшвидший метод когось попередити на відстані, ясна річ, якщо вміти ним користуватися.

– Найшвидше й найпростіше когось попередити, це – мобільний телефон, – не погодився я з Довгобородим. – Але, я так розумію, у вас його ще не винайшли?

– Ні, до такого дива в нас ще не докурились, точніше сказати, не докумекали.

– А може, раз вмієте цим користуватися, то ви б самі покурили і попередили Брука з Друком, що граф Рашен підіслав до них убивць, темних ельфів? – запропонувала Катя.

– Ні, не міг би, бо в мене з ними ментального зв’язку нема, я їх лише раз в житті бачив, – пояснив нам Довгобородий. – А от якщо ви друзі, то у вас зв’язок має бути кращим.