Розділ 1

Ніхто мене не будив, до тями я прийшов сам, лежачи на холодній кам’яній підлозі. Розплющив очі і побачив над собою химерні сталагміти, що звисали зі стелі, створюючи якийсь чудернацький візерунок. Десь я таке вже бачив, але розум все ніяк не бажав підказати де? Я озирнувся в пошуках коханої і мені відпало від душі: Катя лежала поруч, хоч і дихала важко. Вона жива, і це зараз було головне, треба її просто розбудити і допомогти прийти до тями після пережитого. Я сів і почав трусити її за плечі, але це нічого путнього не давало. Тоді в мене промайнула думка випробувати її ж старий і дієвий метод на ній самій, але якось рука не підіймалась давати ляпаси коханій дівчині. Залізти їй у голову і спробувати розбудити, подаючи туди сигнали, також не з кращих варіантів, пам’ятав її реакцію, коли таке робив останній раз. Довелось вигадувати ще щось. І тут мені чомусь пригадалась стара відома казка з нашого світу, де принц будив сплячу красуню поцілунком. Сумнівався, що це може спрацювати, але спробувати таки варто, та й чого гріха приховувати, так набагато приємніше. Я нахилився над нею і ніжно доторкнувся своїми губами до її вуст. Не повірите, і я спочатку не повірив, але казка не збрехала. Так реально можна розбудити, принаймні, мою сплячу красуню. Очі Каті розплющились і втупились у мене з легким подивом.

– Ти гадаєш, зараз час і місце тим займатися? – нарешті запитала вона мене.

– Чим? – я не зразу зрозумів, що вона має на увазі.

– Пестощами! Чи то на щось інше було схоже?

– Ти не так все зрозуміла, – чомусь я почав виправдовуватися, як малий бешкетник, що щось накоїв і був спійманий на гарячому. – Я тебе просто будив, бо інакше ти не хотіла прокидатися.

– Цікавий в тебе метод. І часто ти так всіх будиш? – поцікавилась Катя.

– Ні, перший раз на тобі вирішив випробувати, – чесно зізнався я.

– Не впевнена, що то дієвий спосіб і він завжди буде спрацьовувати, але не маю нічого проти, якщо ти й надалі будеш мене так будити, – великодушно дозволила вона.

– Я поміркую над твоєю пропозицією, але це вже залежить від того, як ти будеш себе поводити! – не залишився я в боргу.

– Але ж ти й противний іноді буваєш, то просто якийсь жах.

– Намагаюся, кохана.

– Добре, проїхали, – закрила тему Катя. – Куди нас цього разу занесло?

– В мене таке враження, що почалися провали в пам’яті, бо ніяк не можу пригадати, але щось дуже вже все знайомим видається, – повідомив я. – Можливо, в мене просто дежавю?

Катя підвелась і озирнулась навкруги.

– Гадаю, не дежавю, а серйозні провали в твоїй пам’яті, і мене це починає не на жарт хвилювати, – сказала вона. – Тобі треба десь гарно відпочити, бо таке враження, що всі ці подорожі добряче перевантажили твій розум.

– І де ми тоді по-твоєму перебуваємо?

– Судячи з тих сталактитів, за якими ми ховалися минулого разу від Муні, то ми зараз якимось чином знову опинились не вдома, а в печері поблизу замку графа Рашена, – пояснила вона мені. – Таке враження, що щось вперто не хоче нас відпускати з цього світу.

Вона була права у всьому. Тепер і я згадав печеру, в якій ми опинилися перший раз, як потрапили в цей дивний світ. І з тим, що нас щось не хоче звідси відпускати, також важко було не погодитись.

– Гаразд, але чому ж нас тоді ніхто не зустрічає? Чи в них більше ніхто не чергує біля порталу?

– Піднімай свою дупу і підемо подивимось, що назовні відбувається, – запропонувала на це Катя і показала приклад. Мені нічого не залишалося, як поквапитися за нею до виходу з печери.

За той час, що нас тут не було, нічого кардинально не змінилося, та ж сама галявина і навіть стежка, що вела до лісу, були на місці. Згодом ми помітили причину, чому нас ніхто не захотів зустрічати. Просто та триметрова причина солодко спала на сонечку, підстеливши собі під голову авоську з капустою, і мило похропувала, таким чином відганяючи мух. Все ж таки він знайшов краще застосування тому овочу, ніж просто його їсти, кривитися і плюватися від того процесу. Це був наш усіма любимий дракон Эмануіліус Картрактіус Бандрахонтіс, а в народі просто Муня. Але щось у цьому всьому було зовсім не так, бо він просто фізично не міг так швидко повернутися від Довгобородого, навіть якби навчився літати, але факт залишався фактом, перед нами мирно собі спав Муня. Ми з Катею перезирнулися, певно, в неї також напрошувалось слушне питання: скільки ж часу ми тоді перебували в тому порталі?

– Ну що, будемо будити чи хай далі спить? – подивився я на кохану.

– Ще встигне виспатися, він же ніби на робочому посту перебуває, тому давай будити, – не дуже по-дружньому запропонувала Катя.

– Як скажеш, кохана, але дивись, щоб він потім на нас не образився.

Я набрав у груди побільше повітря і закричав у всю свою горлянку:

– Дракони на шляху! Приготувати зброю, атакуємо!

Жарт видався на славу, але щось я не дуже впевнений, що він розважив самого сонного Муню, бо той підскочив, як ошпарений, схопив авоську для захисту і почав оглядатись, шукаючи армію, яка б мала на нього насуватися. Армію він, ясна річ, не побачив, а помітив тільки нас, що стояли самотньо неподалік печери. Його вираз обличчя почав змінюватися: спочатку на ньому спостерігалась войовничість, тоді розгубленість, потім недовіра і нарешті відверта радість, яка могла б розчулити кого завгодно до сліз. Муня на тих радощах жбурнув авоську подалі і помчав зі всіх задніх лап нам назустріч, з розпростертими передніми для обіймів. Ми такої зустрічі точно не очікували, тому застигли на місці, як укопані. Він на те не звернув ніякої уваги, а добігши, згорнув нас в оберемок і, обіймаючи, так притиснув, що аж кістки захрускотіли.