Пролог

Ми зробили останні кроки назустріч порталу, після чого нас поглинув вихор суцільної темряви. Я не пам’ятаю, як подорожував ним минулого разу, бо був у відключці, але Уч розповідав, що ніби десь провалився, а потім випав уже з іншого боку. Так, на цей раз я також відчув, що десь провалився і лечу, але зараз виникала одна невеличка проблемка – ми ніяк і ніде не бажали випадати. Ні у наш світ, ні в чужий, взагалі ні в який, а просто летіли собі й летіли, невідомо куди й навіщо. Невже портал Довгобородого зламався і ми тут, між світами, застрягнемо назавжди?! Чудове повернення додому, нічого не скажеш.

Я починав панікувати, і якби поруч не було Каті, яку досі тримав за руку, то певно би закричав на всю горлянку, а так доводилось з останніх сил стримувати себе і удавати мужність, яка в цей момент і поруч не стояла. Подивившись на Катю, я зрозумів, що знову-таки щось пішло не за планом, у всякому випадку, не так, як минулого разу, бо в її очах вгадувалось нерозуміння того, що відбувається, і такий самий панічний страх, як у мене. Мені здавалось, що так триває цілу вічність і вже ніколи на закінчиться. Та я помилився. Мабуть, ми нарешті стали порталу поперек горлянки і він вирішив нас виплюнути на зовні.

Скоріше за все, щось таки зламалося, бо ми опинились на сто відсотків не вдома, а вже у знайомому мені місці без єдиного звуку, в якому я колись побував, посеред галявини.

– Ми що, померли? – здивовано запитала Катя. – Ніколи б не могла собі помислити, що так виглядає смерть.

– Навряд чи, – відповів я і спробував пояснити та трохи заспокоїти її й заодно себе. – Мені здається, я вже тут був, тоді, коли кричав уві сні і ти мене будила в лісі. Але тоді я все ж гадав, що це просто страшне сновидіння. Можливо, ми й зараз просто спимо і все, що нам потрібно, так це лише пробудитися.

Але я замовчував одну важливу деталь: якщо ми й далі летимо в порталі і лише заснули, то розбудити нас не буде кому. І як ми могли одночасно заснути? Невже Катя права і ми померли? Треба заспокоїтись і гнати від себе такі думки куди подалі. Все має бути гаразд, бо інакше не може й бути!

• Молодець, –  почув я в своїй голові знайомий голос. – На цей раз ти вже себе більше опановуєш і мені це подобається.

 Я почав озиратися, шукаючи господаря голосу. Невеличка заросла мохом істота, як і минулого разу, сиділа на своєму улюбленому пеньку, тримаючи в руках посох з набалдашником у вигляді голови невідомої мені тварини.

– Бачу, ти ніяк не можеш вгамуватися, доводиться тебе знову з халепи витягати на півшляху, цього разу ще й з подружкою.

– Де ми і на півшляху до чого? – перепитала моя супутниця, також помітивши істоту.

– Це неважливо і не на часі, – почули ми у відповідь. – Важливо те, що ще рано і у вас багато роботи в іншому місці.

– Якщо це все так, то як нам тоді звідси вибратися? – поцікавилась Катя.

– Він тобі пояснить, – маючи на увазі мене, сказала дивна істота. – Йдіть прямо по цій стежці і в жодному разі нікуди не звертайте, – показуючи напрямок, махнула вона посохом.

Ми не стали сперечатись, а розвернулися й пішли. І тільки тут я згадав, що знову так і не спитав істоту, хто вона і як її кличуть. Але вже було занадто пізно, як і тоді, я обернувся, але на тому місці вже нікого не було, навіть пеньок зник.

– Хто це і що ти мені маєш пояснити? – все ще перебуваючи в повній прострації, спитала Катя.

– Не знаю хто, але він нам допомагає, – почав я свої пояснення. – Скоро перед нами має утворитися провалля, яке буде на нас насуватися, але в жодному разі не можна звертати зі стежки, не можна бігти назад, просто треба йти вперед будь-що, хоч би як тобі було лячно. Просто вір мені!

– Гаразд, я тобі вірю, – промовила вона і ще міцніше стиснула мою руку, шукаючи в такий спосіб опору і підтримку.

Я не помилився, і вже невдовзі попереду з’явилася паща того самого провалля, яке з шаленою швидкістю рухалось нам назустріч, поглинаючи у своє нутро все, що траплялося  на його шляху. Катя перелякано зупинилась і заозиралась, шукаючи порятунку.

– Вір! – тільки й зміг я вимовити, бо хоч бачив то вже вдруге, але все одно ця моторошна картина перехоплювала подих.

Ми рушили далі, ледь опановуючи себе, щоб не побігти звідси геть. От провалля за сто метрів від нас, ще мить – і вже за п’ятдесят, десять метрів – і ми летимо у прірву впереміш із деревами, землею, травою та камінням. Нашого крику чутно не було, його поглинула безодня.