Епілог

Прямуючи за Довгобородим зі смолоскипом в руці, ми минули ще не прибраний передпокій, потім кімнату з книжками, кімнату, де спав дідуган, потім ще одну кімнату, а за нею ще. Таке враження, що тут існував цілий лабіринт з кімнат, в якому міг розібратись тільки його мешканець. Але нарешті ми опинилися у величезному залі зі стелею, до якої не досягало світло смолоскипа. Дідуган підійшов до столу, на якому стояла якась апаратура, подібна до наших старих лампових підсилювачів, покрутив ручки та поклацав тумблерами, і посеред напівтемної порожньої зали з’явився вихор абсолютної темряви, який кружляв, витанцьовуючи тільки йому одному відомий танець.

– Все готово, вам туди, – повідомив нам дідуган, вказуючи на вихор.

Скажу чесно, не знаю, як Каті, а мені було моторошно до нього наближатися, але й відступати також було пізно. Ми зробили пару кроків назустріч і в нерішучості зупинилися.

– Ти впевнена, що нам потрібно повертатися? – спитав я Катю.

– Ні, не впевнена, але ми так довго до того йшли, що тепер мусимо закінчити почате.

Вона була права, і я це розумів, але відчуття підказували мені протилежне, а серце благало зупинитися і повернутись до друзів. Та замість цього ми зробили ще кілька кроків до вихора.

– Тобі не здалося, що коли ми заходили під водоспад, то в Муні на очах були сльози? – чомусь мені це питання зараз видавалось дуже важливим.

– Ні, не здалося, я точно бачила його сльози і назавжди запам’ятаю ту мить, коли плачуть дракони!

– Я ще довго буду вас чекати? – прикрикнувши, поквапив нас Довгобородий.

І ми нарешті, взявшись за руки, зробили ці останні кроки, після яких нас поглинула суцільна темрява і ми провалилися в невідоме.